Тридцяті роки 20 століття впали на українську душу могильним каменем. Напевне, література, як витончена метафізична квітка, найшвидше відчула деструктивну демонічність червоних
Микола Зеров перестає читати лекції в Київському університеті. Помирає його десятирічний син Костик. Зеров намагається втекти до Москви, але рука НКВС (а може, й очі його начебто друга Віктора Петрова, у якого закохалася Миколина дружина Софія Зерова) наздоганяє навіть у диких кишлаках чи аулах, не кажучи вже про осердя зла…
Микола Хвильовий відрікається від "хвильовізму", від свого знаменитого "Геть від Москви!", від своєї наївної "чекістської" романтики. Напевно, після пострілу Хвильового у власну скроню коротка декада українофілів-більшовиків закінчується назавше..
Особливо це стало зрозуміло в липні того ж 1933 року, коли застрелився нарком Микола Скрипник. Він також вірив, що не можна виносити "сміття" з партії, що дискусії пошкодять більшовикам. Він не любив Сталіна, але вірив у комуністичне майбутнє світу. Але він вірив і в українізацію своєї поневоленої Батьківщини. Він вірив у життєдайність і життєстійкість рідної мови, ставши по-своєму більшим українізатором, вніж письменники, бо мав більше можливостей. Але це не був жоден плюралізм істин. Його дві рівноцінні правди виключали одна одну.
Читайте також: Живий Майк Йогансен: сильні душі завжди переживають своїх катів
…Тут я згадую популярного, особливо прижиттєво, Сергея Єсеніна, що писав в одному із своїх віршів про колесування романтики митців червоною добою : "Роковая на нём печать/ Розу белую с чёрною жабой я хотел на земле повенчать"…
Більшовизм і україноцентризм не міг би об’єднати навіть Воланд, образ якого, часто в наркотичних видіннях, творив відсторонений від публічної активності, але обласканий Сталіним Михайло Булгаков, який помер на власній постелі на руках третьої дружини.
Микола Куліш також був роздвоєним поміж червоним і синьо-жовтим. Його "Мина Мазайло", "Патетична соната" й інші п’єси по-своєму, трохи калічно, із світоглядною мішаниною, але із великим талантом наближали український ренесанс. Разом із Лесем Курбасом і театром "Березіль" драматург розширював межі сценічної мови, творячи новий світовий театр українською мовою та душею і голодній окупованій УРСР.
Але було неможливим "повінчати" троянду із жабою. Найекзотичніші вівісекції вдавалися хіба що острівному докторові Моро із твору Герберта Велса. Але не письменникам, які опинилися в найжорстокішому тоталітарному утворенні, принаймні за Сталіна.
Миколу Куліша ще (з якою метою?) мордували майже два роки в одиночній камері, ніби проводячи експерименти, коли психіка письменника не витримає. Впевнений, що до одиночної камери були допаяні порції тортур. Коли він уже писав своїй дружині, що йому непотрібний місток із золотими зубами, то вже все розумів безповоротно….
Читайте також: Найможливіша людська досконалість: як і хто повернув нам Миколу Зерова
Валер’ян Підмогильний, продовжувач (після Івана Франка та його романів "Перехрестні стежки", "Для домашнього огнища" тощо) традицій глибокої психологічної прози, ще вірив, що створить роман "Осінь. 1929" про колективізацію. Даруйте, читачу, але, коли це все пишу, то очі на мокрому місці…
Валер’яна Підмогильного, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Леся Курбаса, Павла Филиповича, сім’ю Крушельницьких і багатьох інших розстріляли на початку листопада 1937 року у Сандармосі, чинячи криваву пожертву до двадцятиліття так званої "великої жовтневої соціалістичної революції"…
У Сандармосі було розстріляно 1111 осіб, із них 287 – відомі й видатні українці. Довго про цей злочин практично не знав світ. Місця розстрілу виявив карельський історик Юрій Дмитрієв, що мешкає в Росії. Вже кілька років російська Феміда переслідує історика, інкримінуючи йому безглузді звинувачення… Поки що світова спільнота не в силі добитися безпеки для Дмитрієва. Відбулося, сподіваюся, тимчасове коливання шальок Терезів у бік зла.
Вони були замордовані, забуті й відкинуті. Але сказано у великій книзі: "Відкинутий будівничим камінь стане наріжним". На їхній святій крові мучеників постала нова українська література. Їхні одухотворені й перероджені лиця прозирають із Сонця й Місяця, із-під трави та нічних зір, по-своєму рятуючи нашу фейлетонну добу від напіврозпаду…
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
