Розкажу вам трішки про таке, чого не прийнято озвучувати. Про тих, хто прийшов воювати проти нас. По черзі про всіх.
Оцей узагальнюючий термін – русскіє. Слово, наче завіса, ширма. Насправді – камінь. Мабуть, що вже надгробний. Бо під цим словом – народи, малі і не дуже малі, а колись давно – усі самобутні, автентичні, може, й великі. В кожного народу своя історія, культура, релігія, легенди, міфи й своя правда. Народи й нації величезної території, окуповані русскімі. Тими, що насправді до Русі мають досить приблизний стосунок і самі не можуть вважатися не те, що нацією, а й просто народом. Синтетичне, синтезоване, збірне зі всіх підкорених етносів плем'я з амбіціями на націю – тільки й того.
Про це на власній сторінці у Facebook пише тернопільська письменниця Дзвінка Торохтушко (Любов Бурак), нформує UAINFO.org.
Але, я не про це.
Евенки.
Можна я трохи пофантазую?
Після нашої Перемоги, ймовірно, що саме із ними доведеться укладати договори про дружбу та підписувати угоди на постачання вуглеводнів.
Але сьогодні вони воюють проти нас. Озброєні аби як, навчені тиснути на гашетку в карабіні, одягнені в б/у однострої з незаштопаними дірками від куль…
Але вони вважають себе русскімі. І доводять це з піною в кутиках потрісканих губ і фанатичним блиском в очах.
Ох. На їхньому місці сьогодні могли бути ми. Не в Україні, десь де-інде: в Сирії, Анголі, Еритреї. Або й у країнах, що на узбережжі Балтики.
Ми могли б бути такими ж обдертими, голодними, обмеженими, в прострелених одностроях, знятих із вбитих побратимів. І ми би теж казали, що ми русскіє.
Якби в 1991 не проголосили Незалежність та не вигребли з мертвотної совкої прірви.
Вони люто ненавидять нас. За те, що ми є і за те, що ми такі, якими ми є. За наш уклад життя, за свободу, за вибір. Вони ненавидять нас за наші будинки, сади, поля, за наш добробут. За наших дітей ненавидять.
Через те, що для евенків еталоном хорошого життя є русскій, що мешкає в стаціонарному селищі, де є, хай і барачного типу, та, все ж, будинки, лікарня, школа, пошта. І телевізор.
Тому що самі евенки мешкають в юртах, цілорічно кочують за стадами оленів, а їхні діти по десять місяців у році живуть в інтернатах.
В юртах немає телевізора, а в інтернатах він є. І в телевізорі є пропаганда, якої чітко дотримується адміністрація.
Читайте також: Елена Кудренко – россиянам: Путин подохнет, а вы останетесь с теми громаднейшими проблемами, которые он вам нажил. А у вас беда
Евенки виходять з інтернатів із промитими мізками, з мінімумом освіти, культури, навичок. Їм ще моментами нагадують там про їхню національність, але виключно, щоб підкреслити меншовартісність народу. Вони не знають власної мови, не практикують рідної культури, не задумуються про майбутнє. Воно для евенків давно прописане русскімі: служити. Білим, вищим, кращим, обраним.
Це вже четверте, чи п'яте покоління евенків, вирощене в інтернатах.
Вони зневажають своїх батьків за те, що ті слабкі, недалекі, прості оленярі. Хоча, ні: лише за те, що батьки – не русскіє.
І нас вони ненавидять теж за те, що ми не русскіє.
Страх. В очах полонених евенків читається страх. Не за власні життя. Вони їх не цінують. Інтернатське виховання, підлітковий алкоголізм, пропаганда і дідівщина в росармії зробили із них слухняних гвинтиків тоталітарної системи.
Вони бояться нашої свободи, нашої сили духу і волі.
Евенки бояться, навіть подумки протистояти власному внутрішньому рабу. І тому готові вбивати нас, знищувати, палити.
Читайте також: Антон Сененко: Наша найбільша і найважча війна ще попереду
Потрапивши в полон, вони кажуть, що ми не знаємо, що таке жити між тайгою і тундрою серед оленів та вовків. Але, навіть, не самі відбиті серед них не пробують зрозуміти, що можна жити і не бути оленем у житті. Можна боротися гордим вовком до останньої краплі крові, аби не стати приблудним псом. Можна просто жити. Гідно, щасливо, може й не так, щоб аж заможно, але чесно й порядно. Можна жити так, щоб тебе поважали, а не боялись.
Вони не хочуть зрозуміти, що можна добре жити і не бути русскім…
Так виглядає народ, якому ворожа моль вижерла душу.
Отже…
Свою Україну любіть!
Любіть її во врем'я люте!..
Особливо в люте врем'я. В ньому Бог і історія показують нам справжні цінності. І цінність нас самих.
Боже, бережи наших оборонців!
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
