Колись наш нинішній президент зіграв роль Бонапарта в комедії "Ржевський проти Наполеона". Від фільму залишилися хіба що фотки в характерній треуголці, якими тепер його тролять недоброзичливці, натякаючи на гігантські амбіції гаранта і його невисокий зріст.
Але Бонапарт увійшов в Історію як великий діяч не за жагу завоювань, не за те, що відстояв революційну Францію перед агресією союзу монархій, які прагнули знищити "поганий приклад" для своїх громадян, і навіть не завдяки своїм полководницьким талантам. Зрештою, завойовницькі походи, хоч би як талановито вони були організовані, не привели ні до чого, крім гіркої поразки, а здійснював він їх як імператор, – що вже саме собою було поразкою Республіки. Зате побудовані ним інститути – знаменитий Кодекс Наполеона, бюрократична машина, суд тощо – пережили свого творця на століття і зіграли величезну роль у розвитку всієї Європи. Якщо геніального, але гіперамбіційного диктатора-полководця й згадують добрим словом через два століття після його подвигів, то саме за це, пише старший економіст CASE Україна, член Несторівської групи Володимир Дубровський для ZN.UA.
Володимир Зеленський, який дивним чином майже повторив кіношну долю свого героя Голобородька, поки що ввійшов в Історію хіба самим цим фактом, який, за відсутності інших досягнень, запам’ятається нащадкам не більш ніж курйозом. Наш "хороший хлопець" ризикує не ввійти в Історію, а вляпатися, залишивши після себе руїну. Бо сама ця Історія, в нашому випадку — руками політичної економіки, не залишила нашому президентові іншого способу уникнути економічної кризи, крім розбудови інститутів. Але чи може він зробити це власноруч?
Ех, мрії…
У принципі, місія побудови модерної держави здійсненна: всі держави, навіть найуспішніші, свого часу потерпали від проблем, схожих на наші. Сучасний політичний порядок, який стоїть на всіх трьох ногах — ефективній бюрократії, верховенстві права та демократії, — склався, по суті, лише в кількох десятках країн у другій половині ХХ століття. Власне, деперсоніфікована бюрократія навіть у таких передових країнах, як США і Велика Британія, зобов’язана своїм становленням цілеспрямованим зусиллям груп ентузіастів другої половини XIX століття. Звісно, процес не швидкий, але якщо поставити за мету, то за кілька років можна істотно перебудувати державну службу, — у Грузії це зробили досить успішно.
Читайте також: Журналіст: Верещук кардинально змінює погляди залежно від прізвища "зрадника". ВІДЕО
Гірше з верховенством права: як доводить Фукуяма, у православному світі з такою традицією історично «не склалося». У католицькій Європі її сформувало відокремлення церкви від держави в XI столітті, після чого незалежна й дуже сильна церква стала ще й джерелом закону. Релігійний закон стоїть вище за світських правителів і в мусульман. Візантія ж чесно продовжила цезаропапістські традиції Рима, й Русь теж опинилася в її орбіті. А вже Московське князівство, що об’єднало їх із «азіатчиною» (в Китаї нічого схожого на верховенство права ніколи не існувало), взагалі оголосило самодержавство частиною державної ідеології, що ми зараз і спостерігаємо, на щастя, через кордон. З дотриманням законів там, а в Білорусі — і поготів, може бути й краще, ніж у нас, та тільки джерелом цих законів є самодержець… Тож єдиним історичним джерелом традиції верховенства права в Україні залишається Польща, хоч би яким давнім і слабким був її вплив. Однак історія — не в’язниця: в таких самих православних Болгарії та Греції з верховенством права ситуація набагато краща, хоча, звісно, навряд чи вони в досяжному майбутньому наздоженуть Данію…
Ось із демократією в нас, на щастя, все набагато краще (хоча до ідеалу теж далеко) — як у плані традицій, так і в сьогоденні. Але демократія сама собою не забезпечує ні верховенства права, ні ефективної держави. Інша річ, що коли виборець знає, до чого прагнути, то вона створює на них попит. І український виборець справді вимагає як виконання закону (в тому числі першими особами країни), так і ефективної держави. Правда, зі своєю специфікою: щоб закон працював, корупція зникла, але якщо «дуже треба», то все-таки можна було «порішати питання» через кума за розумні гроші або в обмін на послуги. Бо, з його, виборця, досвіду, інститути, які захищають пересічну людину, — це щось не з нашого життя…
Він також високо цінує демократію, хоча й досить специфічним чином, паралельно вважаючи, що одна або кілька людей із добрими намірами можуть зробити для країни більше, ніж усі демократичні інститути. Ось тут і лежить розгадка феномена Зеленського (втім, і Порошенка теж, та й інших «сильних лідерів»). Однак, що дуже важливо, такі лідери мають бути «народними», — це пояснює результат виборів 2019 р., хоча попит на чисту диктатуру теж є й навіть зростає.
Таким чином, для того, щоб уникнути, практично, неминучої кризи і краху, президенту необхідно якомога раніше, поки в нього ще є політичний капітал, на який можна спертися, розпочати справжнє меритократичне і деперсоніфіковане, а не неопатримоніальне державне будівництво. При цьому опорою може слугувати демократія тією (чималою) мірою, якою виборцю дорогі виконання законів та рівність усіх, включно з вищими особами держави, перед правосуддям. Так, побудова бюрократії, в описаному вище сенсі, не закладена безпосередньо в «наказах виборців», тому що більшість їх навіть не зможуть прочитати з першого разу попереднє речення, зате «хавають» Лукашенка-стайл розноси дрібним начальничкам і прямі накази «розібратися», попри субординацію та розподіл влади. Але справжній лідер на те й потрібен, аби краще за «простих людей» розуміти, що робити для забезпечення інтересів тих, хто йому довірився,— зокрема дотримання законів та економічного благополуччя.
А ще справжній лідер (якого ніколи не було при владі в Україні) має висунути позитивну стратегічну візію, що об'єднуватиме суспільство й націлена вперед; розробити «дорожню карту» здійснення мрії — реалістичну, переконливу і взаємовигідну для критичної маси гравців (від олігархів до радикальних представників громадянського суспільства), які б змогли під неї сформувати коаліцію, досить широку і при цьому усталену, аби забезпечити перелом у багатьох сферах, а потім і наступність; взяти у свої руки необхідні важелі управління, щоб контролювати весь процес, і повести за собою маси виборців, щоб забезпечити собі підтримку «знизу»…
На жаль, Володимиру Зеленському буде дуже нелегко піти цим шляхом. Принаймні поки що його профіль, за усередненою (але дуже «кучною») оцінкою експертів, виведеною Валерієм Пекарем, виглядає зовсім навпаки. Кажуть, на другому році каденції він нарешті затурбувався стратегією, однак із інститутами в нього все ще негаразди: всі питання зважуються на персональному рівні й перевага віддається пропозиціям, які обіцяють негайний і безпосередній результат «тут і зараз» (на кшталт будівництва доріг) — що робить процес критично уразливим перед лобістами всіх мастей.
Однак наша історія знає, щонайменше, двох людей, котрі, ставши президентами, змогли вилізти зі своєї шкури: це Кравчук і Кучма. Перший із заступника першого секретаря КПУ та головного (за посадою й за переконаннями) опонента «націоналістів» став першим президентом незалежної України; а другий — з «червоного директора», який ішов до влади під промосковськими гаслами і девізом «заводи повинні працювати», став могильником цих самих «червоних директорів» і головним будівничим усе тієї ж незалежності. На противагу цьому, жоден із їхніх наступників не став відступати від своїх «принципів» і манери керівництва — хіба що Януковичу довелося свого часу з «господарника», який зневажає політиків, усе-таки стати політиком, що в результаті й дозволило згодом перемогти на виборах. Утім, поки грім не загримить…
«Більшовизм» проти інститутів
На жаль, замість того, щоб будувати інститути, поки що їх — за поодинокими винятками на кшталт перезавантаження НАЗК — ґвалтують. Особливо нищівного удару по державних інститутах завдав більшовизм «зеленої команди», який ламає основу основ — розподіл влади. Російський принцип «якщо треба задля доброї справи, то до біса формальності!» може бути інколи хорошим у короткостроковій, миттєвій перспективі, але під корінь нищить будь-яку гру «вдовгу». Який сенс будувати, наприклад, якусь секторальну політику, якщо перша особа в емоційному пориві або спонукувана хибно зрозумілою доцільністю, не розбираючись як слід у суті справи, може втрутитися й поплутати всі карти? А вже несподівана, до пуття не пояснена й суто антиконституційна відставка кабінету Гончарука взагалі підірвала кадрову політику раз і назавжди.
Звісно, і до цього Кабміну в цілому, і до його голови, і до окремих міністрів було багато запитань. Готувалися заміни, відбувались обговорення. Але те, що сталося далі, надовго, коли не назавжди, відбило в більшості не особливо схильних до ризику людей охоту йти на якісь посади: навіщо, коли, по-перше, в будь-який момент твою політику можуть поламати? А по-друге, так само непередбачувано завтра тебе можуть попросити на вихід? Виходить, що на високі державні посади не просто затягнути навіть авантюриста (хіба що з метою «хапнути й утекти», але й це занадто ризиковано), не кажучи вже про якусь меритократію.
Спрощення звільнення держслужбовців — дискусійний хід: з одного боку, це дозволило «сколупнути» міцно окопаних на своїх позиціях керівників, які персоніфікували стару систему; з іншого — без будь-яких гарантій для новопризначених вони перетворилися на тимчасових правителів. Очевидно, треба було доповнити реформу гарантією від звільнення для тих, хто призначений на прозорому конкурсі чи якимось схожим чином. Утім, думати про вдосконалення був би сенс, якби на вищому політичному рівні завдання стояло справді зміцнити інститути, у тому числі через їх оновлення. На жаль, як виявилося, президент просто хоче змінювати виконавців, як акторів у серіалі, а запропонований реформаторами інструмент обернули проти них самих…
Читайте також: Опрос: Рейтинг "Слуги народа" упал до 25,7%
Таким чином, на жаль, народ не помиляється, поки що події розвиваються в поганому напрямі: державні інститути стрімко руйнуються. Відповідно, тануть і шанси Зеленського стати повноцінним та успішним президентом — будівничим держави й реальним лідером, який веде вперед. При цьому без повноцінного лідерства Україна жила всі роки незалежності й ще поживе, а ось без перезавантаження інститутів на нових засадах система неминуче прийде до кризи, і особиста влада більше не зможе їх замінити. Чим раніше це усвідомлять і політики, і їхні виборці, тим меншими будуть втрати.
Утім, знову ж, на жаль, поки грім не загримить — мужик не перехреститься: навряд чи таке усвідомлення прийде без власне кризи. Проте важливо, щоб хоч криза примусила і перших, і других задуматися над її глибинними причинами, — і ось тут експертна спільнота може сказати своє вагоме слово.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
