Викладаючи в університеті, я левову частку занять проводжу в рамках курсу з історії України для студентів неісторичних, а часто негуманітарних, спеціальностей. Щоразу в очах майбутніх філологів, журналістів, програмістів, економістів чи фахівців з міжнародних відносин я бачу те саме питання (дуже часто його озвучують і вголос) – для чого їм історія України? Та й будь-яка інша історія, зрештою, також.
Вміння пояснити сенс і корисність власного фаху апріорі необхідне. А для істориків, чия діяльність не може мати очевидної практичної користі, воно в стократ важливіше. І питання студентів про необхідність їм непрофільного предмету — історії – слід розширити до масштабів цілого суспільства. То навіщо потрібні бодай загальні знання з історії комусь, окрім самих істориків? Існує дві відповіді – проста і складна, пише у своєму блозі на сайті НВ історик Роман Лехнюк.
Перша — це пафосна розповідь про священний обов’язок кожного студента/українця знати свою історію, пам’ятати усіх героїв (кого б ними не вважали) і так далі. А на завершення додати, що без ґрунтовних історичних знань українська нація загине, як роса на сонці, замість її воріженьків. Це погана відповідь, яка найчастіше навіває нудьгу. Бо пафосу й гучних фраз в нашій щоденній реальності і без того точно не бракує.
Другий, складніший, шлях потребує щирості й відвертості. Зокрема в тому, щоб історик міг для самого себе визнати неможливість простої відповіді. Такі відповіді майже завжди хибні – якими привабливими би вони не були. Цей шлях також потребує діалогу з аудиторією. Бо корисність історії/історика для суспільства полягає зокрема в тому, щоб не тільки розповідати, а й слухати та аналізувати.
Перший відвертий висновок з мого викладацького досвіду — історія не потрібна студентам для патріотичного виховання. Принаймні не в традиційному розумінні цієї фрази. Таку функцію вона може виконувати певною мірою в школі. Університет же не повинен силоміць втовкмачувати готові формули й відповіді. Свою роль у вихованні молоді, а отже й усього суспільства, він має виконувати делікатніше і водночас фундаментальніше. Наприклад, формуючи критичне мислення.
Читайте також: Казарин: Если вы не кормите свою медиа-армию – готовьтесь к тому, что вас завоюет чужая
І ось тут історія дуже навіть необхідна. Причім абсолютно усім, незалежно від фаху, віку й статі. І, звісно ж, при адекватному її поданні. За дотримання цих умов історія постає перед нами не як набір дат, подій та імен, а як демонстрація того, що минуле (як і сучасність) є складним, часто незрозумілим і за будь-яких обставин куди барвистішим, аніж звична для багатьох чорно-біла картинка.
Один приклад: в історії XVI-XVII століть українськість дуже часто обмежують козацькою тематикою — повстаннями, гетьманами тощо. Натомість роль для українців польсько-литовської Речі Посполитої зводиться до начебто невпинного культурного, політичного чи соціального гноблення. Проти якого начебто тільки те і робили, що все життя героїчно боролись козаки.
Та перше ж козацьке постання наприкінці XVI століття руйнує чорно-білий образ доби. Тоді козаків очолив дрібний шляхтич, поляк і римо-католик Кшиштоф Косинський. А придушив цей бунт русин (українець) і православний князь Василь-Костянтин Острозький. До слова — один з найбагатших магнатів в усій Речі Посполитій, для якого козаки були не більше ніж порушниками спокою.
Найголовніше, що може дати історія кожному — це здатність критично подивитись на минуле, подумати над причинами успіхів і невдач. Саме тому завжди стараюсь наголосити аудиторії, що ключове питання історії не «хто?», «що?», «де?» чи «коли?», а «чому?». Відповідь на це питання неможлива без вміння критично глянути на власне минуле. В тому числі на дискусійні й складні теми, наприклад — колабораціонізму під час Другої світової чи подій на Волині влітку 1943 року. Адже в історії не було і не буде «святих» народів і націй.
Історія допомагає нам формувати критичне мислення перш за все завдяки прикладам і аналогіям. Не буває двох повністю ідентичних миттєвостей. Та деякі ситуації можуть мати чимало спільного з чимось у минулому. Історія «Чорної ради» 1663 року демонструє, що піддатливість до популізму аж ніяк не є новою проблемою для українців. «Отаманщина» 1918−1919 років і загальна нездатність у той час об'єднати зусилля проти спільного ворога — більшовиків — також притягують аналогії з сьогоденням, коли сварки між «порохоботами» і «зеботами» відкидають у тінь російську загрозу. Прикладів можна навести безліч.
Що я особливо ціную в можливості працювати з студентами дуже різних спеціальностей — це різноманіття поглядів. Іноді студент-програміст пропонує абсолютно несподівані для історика (чи гуманітаріїв загалом) перспективи погляду на минуле. Така різнобарвність робить особливо приємним процес дискусії, з якої може почерпнути щось не лише студент, а й викладач. Головне — бути відкритим до нових думок і критики. Що в наших реаліях трапляється, на жаль, не так часто.
Читайте також: Российские соцсети в Украине заменили телеканалы Медведчука и анонимные телеграм-каналы – Портников
Розуміння основ нашої історії й вміння критично аналізувати інформацію вкрай важливі в умовах гібридної війни та сучасного інформаційного суспільства загалом. Без них куди складніше опиратись оповідям про «братні народи» чи розуміти абсурдність зловживання термінами «фашизм» чи «геноцид». Тому для кожного з нас історія — це цеглина в мурі, що має захищати від пропаганди. Не єдина, звісно ж. Але важлива.
Зрештою, навіть не надто ґрунтовні знання минулого допомагають творити й зміцнювати відчуття тяглості, тривалості української історії й тих, хто мешкає на цій території. Такого фундаменту нам дуже бракує, оскільки ХХ століття зробило все, щоб його зліквідувати. Проте Україна й українці, як і сучасні їх проблеми, не з’явились у 1991 році. Їх минуле давнє, складне, суперечливе, а тому — дуже цікаве й важливе для усвідомлення не тільки того, хто ми є, а й того, звідки ми прийшли і куди прямуємо.
Допомога в усвідомленні цих речей — достатній привід поговорити про історію з усіма. І якщо ці бесіди посприяють бодай невеликому зростанню кількості ерудованих і критично мислячих людей в нашому суспільстві – це буде куди патріотичніше за пафосні балачки. Ну й дасть бодай частині істориків відчуття, що вони їдять свій хліб недаремно.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
