Україні, значить, не можна бити західною зброєю по російській території. Натомість Росія б'є українською щодня. Щодня горять зерносховища. Щодня гинуть люди. Щодня руйнується майно. Як це сталося сьогодні в Одесі вкотре. Звичайні новини від українських представників мають такий вигляд: "Майже все збили, але є влучення". Такий собі сумний оптимізм, покликаний прикрити той жахливий факт, що в Росії – буквально невичерпні запаси інструментів терору в умовах, коли західні столиці не збираються всерйоз займатися контролем над дотриманням санкцій, пише у своєму блозі головний редактор Newsader Олександр Кушнарь, інформує UAINFO.org.
НАТО відступило у Чорному морі і сподівається, що саме Україна – країна, що не входить до Північноатлантичного Альянсу – зможе захистити чорноморську акваторію від агресора. Це страшний сон, і занурили нас у нього абсолютно безвільні, слабкі, боягузливі лідери, вирощені в стерильних умовах, які не мають поняття, що таке доросла політика.
Весь світ захоплюється тим, як українські ракети – ракети західного виробництва – б'ють по російському штабу в окупованому Севастополі, але ніхто не задумався, чому ракет було лише кілька, а не десять, не двадцять і не тридцять, а саме стільки одноразово може дозволити собі запустити українськими містами Росія, причому іноді – кілька разів на місяць?
Це тому, що Україна просто не має такої кількості ракет, а немає її тому, що немає на Заході відповідного виробництва, а немає виробництва тому, що немає економіки воєнного часу, а немає економіки воєнного часу на двадцятий місяць війни тому, що немає серед західних лідерів по-справжньому глибокого розуміння реальності, в якій ми опинилися після лютого 2022-го.
Немає довгострокового бачення. Немає тотальної, всепроникної та по-справжньому захоплюючої для аудиторії інформаційної роботи, яка змусила б мільярд (або навіть мільярди) людей зрозуміти, що Росія – це небезпечний і підступний ворог людства, який націлений на знищення Заходу, а не просто купка збредливих людей похилого віку, які знічев'я вирішили анексувати Крим, захопити Бахмут і приєднати чотири українські області, частини яких вони навіть не контролюють.
Читайте також: Олексій Панич: Ми на порозі геополітичної революції
Є лише поразницька позиція, згідно з якою "Путін не повинен перемогти". Є декорації, чергові промови та бухгалтерія мирного часу у Берліні, Парижі та Вашингтоні без реального розуміння стратегічної небезпеки для всієї євроатлантики. Є волонтерська група Oryx, що займається підрахунками втрат сторін, даним якої професіонали довіряють більше, ніж заявам офіційних осіб з усіх боків.
Є дев'яносто дев'ять відсотків населення євроатлантичного співтовариства – я їх особисто щодня спостерігаю, – які продовжують жити так, ніби їм не загрожує екзистенційна катастрофа і ніби немає жодної війни. Вона, ця війна, десь там, у далекому одеському порту, у якихось Кліщіївці та Роботіно, у лісах під Кремінною, прифронтових селах Харківської області, на вулицях Орєхова, у "приєднаному до Росії" деокупованому Херсоні, де давно вже не рахують кількість бомб та снарядів, які щодня вбивають мирних жителів.
Рідкісні голоси розсудливості та протокольні заяви представників команди Байдена та європейського бюрократичного апарату – цього замало для масового промивання мозку, адже мізки мають бути правильно промиті у всіх – від автомийника в Ліллі до старшого інженера BASF. Потрібен інший рівень роботи медіа, які з ранку та до ночі пояснюватимуть громадянам європейських країн, США, Канади, Японії, Південної Кореї та інших відносно цивілізованих країн, що те, що відбувається в українських Вінниці, Львові, Краматорську та Дніпрі, стосується особисто домогосподарки з Мюнхена, Манчестера, Кіото, Роттердама та Чханвона.
Читайте також: Павлушко: Купити німецьку політику виявилось дешевше, ніж купити німецький завод чи технології
Саме тоді, коли кожен громадянин перерахованих держав почне сприймати нинішню війну як війну, яка ведеться біля його воріт, а не лише як війну біля воріт жителя Краматорська, ми зможемо отримати те, чого добивається та вузька група осіб, для яких час зупинився 24 лютого 2022 року: щоб країни НАТО та їхні партнери перейшли у принципово інший формат існування. Формат, у якому потрібен не захист, а напад. Потрібні мільйони снарядів, сотні танків і десятки високотехнологічних ракет, і не на рік, а в місяць – і для України, і для формування запасів самого НАТО. Потрібно не 300 тисяч, а три мільйони солдатів НАТО біля російських кордонів із очевидними для Кремля планами перетину цих кордонів.
Так, це буде інший час. Холодний та жорсткий. У певному сенсі, антиутопічний. Без китайського ТікТоку. Без опозиції, яка у кількості 10 тисяч людей отримує право зібратися у центрі Праги з вимогою вийти з НАТО. Без розкоші, доступної одиницям. Без турецьких курортів. Без італійських та французьких гуманітаріїв, які не зможуть більше робити кар'єри на чайковських та достоєвських. Без брудних російських грошей, на які жирує ціла низка європейських "правих" та "лівих". Одним словом, без інтелектуальних, продуктових і технологічних надмірностей, які, слід зізнатися, не додають нам ні радості, ні розуму, ні натхнення, а народжують лише споживчі збочення, коли на новий iPhone 15 гроші у всіх є, а на 50 щомісячних одиниць Taurus, ATACMS та Storm Shadow для України – ні.
Я прошу віддати 10 відсотків споживчого сектору у військовий сектор, бо якщо цього не зробити, то будуть втрачені решта 90. Тому що це Третя світова, а не локальний конфлікт. Польща, на яку напали Гітлер та Сталін – це не локальний конфлікт, а Друга світова. Нинішня Україна – це не локальний конфлікт, а Польща гітлерівських часів, що "затягнулася", якій не дали програти, але не дають і перемогти. Дайте перемогти Україні. Дайте їй провести танковий парад на Красній площі.
Спокутуйте провину перед поляками, ічкерійцями, грузинами, сирійцями та українцями. Позбавте майбутні покоління необхідності вирішувати питання з ядерним і конвенційним роззброєнням Росії. Зробіть нарешті так, щоб ви могли поважати себе. Щоб вас могли шанувати нащадки. Щоб історія записала вас не в посміховисько, а як тих, хто зміг реалізувати свою епохальну місію – місію з ліквідації Осі Зла. Рейгана і Черчілля (за всієї умовності цих постатей) згадують всі. Хто вас згадає?
Це моє чергове звернення до західного політичного керівництва – зовсім не якесь оплакування втрачених надій. Ми бачимо, що навіть із збереженням нинішньої тенденції Росія слабшає у всіх відносинах, а Захід зберігає економічне зростання, отримує час на зміцнення оборони та продовжує постачати ЗСУ озброєння, які навіть у таких мізерних обсягах переламують перебіг конфлікту, до якого путінський режим спочатку був на порядок краще підготовлений, ніж українське суспільство.
Але.
Якою ціною даються ці здобутки? Запитайте у родичів тисяч жертв в Україні, що б вони віддали за повернення своїх близьких до життя? Вони віддали б усе, а в них тільки розбиті в тріски будинки та зруйновані життя. У той же час об'єднаний Захід зараз має сукупну і економічну, і військову міць, яка в десять разів, якщо не більше, перевершує все те, що мав Захід – дуже умовний і роз'єднаний – 80 років тому.
Захід, який тоді переміг, не маючи навіть десятої частки тієї переваги перед противником, яку він має зараз. У ті часи в його парламентах не було комісарів, які в'яжуть шкарпетки, а були ті, хто розумів, як вирішувати завдання геополітичного рівня. Ось і вирішили завдання під назвою "скорочення демографічного потенціалу ворога". Мінус 30 мільйонів людей лише на полях битв.
Тих 30 мільйонів, які Сталін мав намір відправити захоплювати європейські столиці. Про це із соромом замовчують, ніби це справді соромно, адже це була одна з найбільших операцій в історії людства – нацькувати дві смертельні небезпеки для цивілізації, щоб ліквідувати одразу дві загрози, а одну з них – радянську – вдалося при цьому підкосити настільки, що вона так ніколи не змогла відновитись, навіть в особі своєї нинішньої російської інкарнації!
За часи війни в Україні було ліквідовано від 100 до 200 тисяч російських солдатів. Чимало. Але мізерно порівняно з тим, що потрібне для ліквідації Росії як екзистенційної загрози для країн G7 та їх союзників. Російська армія сьогодні налічує до двох мільйонів чоловік, а ще кілька мільйонів працюють безпосередньо в російських силових структурах, і це не рахуючи тих мільйонів, які будуть мобілізовані в найближчі роки на працю в тилах і на передовій. Всі вони, якщо не брати до уваги якісь виняткові випадки – це вороги людства, бо всі вони без вагань вирушать убивати і українців, і французів, і німців, і італійців, і голландців, і іспанців, і американців, і канадців, і японців, якщо буде наказ із Кремля. А він буде. Він уже є, хай і не опублікований.
Більш того. У Путіна вже – запевняю вас – лежить карта з повністю зміненими межами країн після ядерної війни або після тотального конвенційного конфлікту. Запевняю вас і в тому, що жодна західна розвідка не має подібних карт щодо Росії. Вони бояться навіть дозволити собі думати про подібні проекти. Адже вони не повинні "думати" про них! Вони повинні займатися цими сценаріями щодня і щоноч: як розчленувати Росію, як позбавити її територій, як підірвати її демографію, як перехопити контроль над її природними ресурсами, як відібрати або нейтралізувати ядерну зброю, як усунути її з політичної карти світу.
Тому що Росія – це ВОРОГ. Ворог, чорт забирай, а не якась стихія, що тимчасово вийшла з берегів, проблему якої можна вирішити так само, як з наслідками урагану Катріна! Це не Катріна – це метеорит з діаметром п'ятдесят кілометрів, і його потрібно зруйнувати або відхилити від цілі будь-якими доступними засобами, а не міркувати про зміни клімату, який на хрін нікому не здався, якщо ця брила вріжеться в Землю!
Звідси виникає інше питання – куди менш приємне для європейських та американських аналітиків (тому вони його й не обговорюють вголос): скільки насправді Україна має запас демографічного ресурсу? Відповідно, а що буде, якщо через нинішні темпи західної підтримки українське суспільство просто фізично не зможе відновлювати живу силу на полі бою швидше, ніж втрачає її? Нікому ніби не цікаве реальне майбутнє України, адже воно – під питанням не лише через те, що терористична ядерна держава має офіційну мету ліквідувати неядерну українську державність, а й тому, що неясно, хто взагалі житиме в Україні навіть у разі повної та остаточної поразки військової машини Кремля (втім, Захід, знову ж таки, побоюється декларувати навіть таку очевидну мету).
За різними оцінками, п'ять мільйонів українців, які втекли від війни, вже ніколи не повернуться на батьківщину, а ще п'ять мільйонів під питанням. Це означає, що, як мінімум, частину своїх агресивних цілей Путін досяг – він позбавив українську націю значної частини демографічного потенціалу, який до лютого 2022 року налічував 40 мільйонів осіб. Але що буде з частиною, що залишилася – тими чи то 30, чи то 25 мільйонами?
Що буде у випадку, якщо цього потенціалу, що залишився, виявиться недостатньо, щоб битися на полі бою? Що буде у випадку, якщо війна триватиме ще сім років, як раніше я спрогнозував, а потім з'явилися аналогічні прогнози від західних чиновників?
Сім років – наскільки цей термін є критичним для української демографії? Хто знає відповідь? Хтось хоча б ставить таке питання у зв'язку з концепцією "довгої війни", про яку останнім часом так люблять міркувати західні чиновники після того, як провалилася ставка на українців, які на одних "Хамві" дійдуть до Мелітополя за тиждень?
Звичайно, і Росії одного разу може не вистачити потенціалу для продовження війни. Проте не треба плутати різницю в погрозах. Через нерішучу політику Заходу Україні загрожує зникнення, а Росії загрожує лише те, що вона повернеться – подумайте тільки! – У межі міжнародного права, причому не з власної доброї волі. Це саме те, про що нещодавно говорив генсек НАТО Єнс Столтенберг, коли сказав – не вперше, треба зауважити – якщо Україна припинить опір, то вона припинить існування, а якщо російська армія піде з України, то війна закінчиться.
Насправді перед нами – досить принизливий розклад: виходить, що у разі поразки агресор поплатиться лише тим, що не зможе вбивати людей на іноземній території, а Україна поплатиться тим, що її просто не стане, як не стало грецьких полісів після приходу римських завойовників. Мета Путіна – це "бонус" у вигляді розширення земель з виходом до польських кордонів та переділом карти світу, а мета України – це просто залишитися на цій карті.
Ні! Розклад має бути іншим. Агресор зазнає принизливої поразки у власній столиці, поділяється на зони впливу західних країн та України, позбавляється права на наявність армії та ядерної зброї, виплачує поколіннями репарації у розмірі трильйонних (не менше, причому, звичайно в доларах) збитків українцям з поправкою на інфляцію та передає всі свої нафтогазові родовища у розпорядженні відповідальних сил Великої Сімки та Києва. Це мінімум, якого слід прагнути. Нехай не офіційно, нехай кулуарно, але саме такі цілі мають ставитися євроатлантичними гравцями.
Поки що ми маємо наступну реальність. Люди в Україні закінчуються, люди з України тікають, люди в Україні перебувають у щоденному жаху ракетних та дронових ударів, в люди в Україні бачать лише морок наприкінці тунелю, люди в Україні розуміють, що їхнє майбутнє – якщо не фізичне, то національне – поставлене під величезне питання. Натомість люди в Росії, насамперед її керівники, не бачать жодної військової загрози для свого існування. А мали б. Повинні!
Бо інакше такої війни не виграти. Не можна виграти в агресора, який знає, що найбільшою втратою для нього стане вимушений вихід з іноземної території – при тому, що тероризувати цю територію ракетними ударами йому, знову ж таки, ніхто не збирається забороняти і, головне, ніхто не поспішає заважати. Такий висновок я роблю хоча б вже тому, що нинішні західні лідери навіть не обговорюють питання про те, щоб передати ЗСУ ракети Томагавк з дальністю 1,5 тисячі кілометрів і стратегічні бомбардувальники, які б змели з лиця землі всі ті військові заводи, які в Росії роблять все, чим вона продовжує воювати.
Я, звісно, розумію, що це мій сотий за рахунком лист – розмова в порожнечу. Знаю, що ніхто не почує. Знаю, що всі посміються та вкажуть на гру "Глобального Заходу" та "Глобального Сходу": мовляв, дивіться, все складніше. Насправді – ні, не складніше, але я не намагаюся переконати своїх опонентів. Мета цих моїх есе, що періодично з'являються, полягає в іншому: посміятися, що називається, "останнім".
Коли Захід програє у своїй наївній спробі всидіти на двох стільцях, коли зазнає фіаско у прирученні "Глобального Півдня", коли проспить військовий удар з боку Китаю, коли отримає від українців на блюдечку зламану Росію, яка сидить на китайському апараті штучного дихання, а у західних бюргерів не виявиться навіть столових приладів, щоб порізати вже розтрощену Росію на пиріг – у сенсі волі, звичайно, а не зброї, бо в Заходу вже зараз самих лише F-35 стільки, що вистачить, щоб ліквідувати всю російську армію від окупованого Кенігсберга до тимчасово не підконтрольного Пекіну Владивостоку
Отоді я покажу свої тексти, написані багато років тому.
Щоб продемонструвати, що час було втрачено, що тектонічні плити історії не перебороти, що цю цивілізацію не врятувати так, як неможливо було врятувати грецькі перлини думки від бездарних римських варварів, переконаних у своїй перевазі. Темрява століть на тисячоліття чекає на нас, як чекала вона жителів Афін, Фів та Олімпії, які нічого не підозрювали, які були перетравлені у варварських шлунках теж не в одну мить, а поступово – протягом десятиліть і навіть століть. Як відомо, Стародавня Греція не знала, що вона "Давня" – таке ім'я їй дали далекі її інтелектуальні нащадки через кілька тисячоліть після падіння еллінської цивілізації. Людство, очевидно, потребує подібних діалектично неминучих катаклізм, щоб здійснювати стрибки, подібні до тих, що були здійснені в епоху Відродження і Новий час. Гегелівське зерно має припинити існування, щоб одного разу перетворитися на троянду.
Ну, а зараз – просто зараз – ми продовжимо спостерігати за тим, як горять російські танки. Як знищуються російські штаби. Як розвалюється російська економіка. Як смішно метушаться медведєви та путіни, намагаючись знайти все нові й нові терористичні відповіді на незламний український дух у цій зовсім нерівній битві.
Show must go on – це якраз про нашу епохальну боротьбу, де миттєвість моменту має куди більший психологічний ефект, ніж грізні ознаки століття, які гуркотом грому періодично нагадують про себе десь за лінією горизонту. Я тільки про одне прошу: не забувайте про відмінності у кутах зору. У тих, хто сидить на трибунах Колізею, і в тих, хто гасає по арені зі щитом і палицею, ці кути різні.
P.S. Дякую всім, хто дочитав цей текст. Ви одні з небагатьох. Незабаром Facebook видалить цю публікацію на підставі "ненависті" до тих, хто вбиває Україну – у повній відповідності до політики інфантильності, про яку я написав вище.
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
