От справді, якщо тобі муляють оці офіційні нагороди, як себе поводити – відмовитися чи погодитися?
Хтось не має аж такої сили демонстративно проігнорувати чи й сказати щось уїдливе, хтось давно чекав і сподівався, хтось не сподівався, тому дуже зрадів, хтось крутить дулю в кишені, але все ж йде на церемонію нагородження, хтось страшенно щиро радіє й тішиться.
А хтось на повному серйозі думає, що це саме його нагороджують, а не тому, що його може фамільярно плескати головний з нагород по плечу чи тому, що вони разом перехиляли умовну чарку-келих чи працювали разом і зустрічалися в одній курилці.
Ну, чи тому нагороджує когось, кого хоче, бо "могусебеэтопозволить".
І тоді виходить, що ніби й є у списку люди, яких треба відзначити, але потім ті люди зустрічаються з іншими в списку і виглядає це часом навіть принизливо.
Читайте також: Тіна Кароль похвалилася дорогим "подарунком" від Зеленського. ФОТО
Звичайно, ніколи не знайдеш ідеальної справедливості в кандидатах на нагороди. Будь-які.
Але часом люди, як стежки.
Коли будується будинок, рідко який толковий керівник будівництва дасть втоптатися стежкам, які роблять самі люди.
І вже потім по цим протоптаним правильним і усіма прийнятими стежечках гаптують плитки чи з боків бордюри чи насипають гарненький різнокольоровий гравій.
Але частіше, на жаль, тулять, як попало, ще навіть по сирій невпорядкованій землі, аби було, по прямій чи кривій, але зовсім не враховуючи головне – людську потребу і хорошу перспективу.
І люди все одно йдуть поруч чи навпростець чи перпендикулярно. А викладені доріжки нікому й не потрібні, за великим рахунком. Гі…но бджоли, гі…но мед.
Бо такі речі повинні вистоятися, вивчитися і полюбитися. А не тому, що "могусебеэтопозволить".
Я часто гуляю в парку. Там є основні широкі дороги, а ось стежки вистачило розуму не асфальтувати і не рити де попало.
Людьми стежки витоптані, зручно, затишно, розумно. І асфальту менше серед природи.
Читайте також: Тарас Яловничий: ПреЗЕдент нагороджує тих, хто соціально та ментально йому близький. ВІДЕО
Ми ж знаємо, що справжні авторитети, володарі душ та сердець, чи мистецькі, чи громади, чи суспільства, чи будь-які інші ніколи не потребують медальки чи диплому.
Воно якось усім одразу видно. Вони протоптали стежечки по наших серцях реальним словом чи дією і це не залежить від якогось списку.
І принизити їх невключенням чи якоюсь зневагою неможливо. Вони – в інших сферах. Людської, вибачте, любові й поваги.
І мені часом здається, що ці нагороди більше потрібні не тим, кого нагороджують, а саме тим, хто нагороджує.
Мовляв, я це можу. Ну, знову ж "могусебеэтопозволить").
Я б залишила, один серед державних, інститут нагород для військових, добровольців та волонтерів.
Там також можуть траплятися помилки чи не ті люди, але це якраз той випадок, що краще вже хтось потрапить не по праву, аніж пропустити справжнього скромного героя.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
