Найпростішим поясненням всього на світі є теза про те, що всі проблеми від сучасної української правлячої еліти. Мовляв, "усі вони – вороги простого народу". Її застосовують настільки часто, що в інфоспоживачів мало би закрастися підозра. Але ні. Простіше завжди шукати винних, замість того, щоби випрацювати реалістичні шляхи виходу з ситуації. Особливо, коли винними щоразу опиняються якесь міфічне всесвітнє зло
Про це для "Дня" пише Лариса Волошина, повідомляє UAINFO.org.
От і виходить, що тисячі-мільйони людей, замовляючи владцям "покращення", кожен раз задовольняються призначенням "попередників". Якість політичної еліти напряму залежить від очікувать, які на неї покладають маси. Якщо вам байдуже, хто через владні рішення впливає на ваше життя, то будьте певні, що на виході отримаєте щось і життя не дуже, і владу, про яку навіть нецензурно висловлювати не хочеться.
Обранець може бути в душі будь-якою гидотою, але якщо він абсолютно впевнений, що його крадіжки, брехню, чванство та пристосуванство виборці йому не спустять, то він утримуватиметься від подібних дій. Принаймні не стане демонструвати їх назагал, пам’ятаючи, що партія, фірма, або спілка, яку він представляє теж уважно ставляться до своєї репутації.
Саме через громадську думку, яка диктує елітам норми публічної поведінки, Стів Джобс жив у невеличкому будинку життям представника середнього класу, а українські можновладці, тільки-но потрапляють до владних кабінетів, одразу ж починають задовольняти потребу мами в швидкості.
Просто в одних суспільствах герой – це людина, яка здійснила мрію, досягла неможливого – наприклад, побудувала ракету, що здатна долетіти до Марсу. А для інших спільнот омріяне неможливе – це золотий батон, золотий унітаз і золотий Мерседес. Ми самі замовляємо те, за що "їм" навіть не соромно.
Читайте також: Демократію можуть поховати: що віщують Україні зафіксовані соціологами тенденції
Коли ми говоримо, що наступним завданням для України має стати формування власної національної еліти, забуваємо про власну участь у цьому процесі. Українцям не вистачає вміння ставити перед собою та країною амбітні цілі. Якщо в особистому плані люди, які творять соціально значущі дива, ще знаходяться, то на рівні загальнодержавних завдань – повна порожнеча.
Ми воюємо із країною, яка називає себе "третім Римом". При цьому в українських політичних промовах узагалі відсутнє слово "перемога". Чому? Відповідь очевидна. Широкі українські маси цілком здатні повірити в зарплатню в 4000 доларів, але до останнього заперечуватимуть, що Україна здатна подолати Московію.
Уявіть собі Ізраїль, який замість захисту країни від нападу ворогів, розпочав своє державобудівництво із промов про "примирення" та "діалог". Чи дожила б ця країна до 1949 року? Ми настільки боїмося мріяти про велике, що навіть у державних заявах пропускаємо шанс ударити агресора по великодержавній пиці.
Не можна сказати, що в плані деокупації нічого не робиться. Але чи дійсно дієвими є всі ці "Кримські платформи", якщо навіть у рамках міжнародного діалогу по деокупації Криму на них не заявлена ціль захищати всіх тих, хто постраждав за слова та дії в підтримку української територіальної цілісності?
Для формування відчуття національної самоцінності непогано було б, якби на страшні тюремні строки, до яких окупаційний "суд" засуджує українців і кримських татар, реагував особисто президент. Інакше, складається враження, що незаконно ув’язнені українські громадяни – це не президентського ґатунку клопоти.
Читайте також: Нестерпна легкість відмови від держави. Стріляємо собі ж у ногу
18 січня у російському Санкт-Петербурзі було затримано активістів "Стратегії – 18", які проводили щомісячну акцію на підтримку кримськотатарського народу. Про це повідомив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Водночас на сайті МЗС рішучий протест висловлений тільки із приводу затримання Олексія Навального.
Навальний — це добре. Але, чому на сайті зовнішнього відомства нема ні слова про сімох ув’язнених, які щомісяця виходять на одиночні пікети в Москві та Санкт-Петербурзі та нагадують росіянам про злочин, який їх країна чинить проти корінного народу окупованого українського півострова? Це ж не просто недбальство. Це меншовартість і хуторянство, через які висловлювати невдоволення можливо тільки в унісон із "великими гравцями".
Тим більше мало кому в Україні спадає на думку, що наша країна має стати флагманом на пострадянському просторі. Що наша історична місія об’єднати навколо себе всіх тих, хто бореться проти російського імперіалізму.
Відсутність чіткої української політики щодо молдовського, білоруського, грузинського, вірменського, азербайджанського, казахського та туркменського напрямків дозволяє Росії зберігати статус геополітичної гравчині на пострадянському просторі. І річ тут не тільки в нахабстві Путіна. Ми самі не віримо, що Україна здатна посунути Росію з першого місця в регіоні. А дарма.
Адже на таку ймовірність вказує величезна кількість політичних біженців, які саме в Україні шукають порятунок від авторитарного путінського режиму та його сателітів. Пострадянські дисиденти вірять в Україну. Але у нас завжди є пояснення, чому їх сподівання марні. Ба більше, чому ми самі не ставимо перед владою завдання підвищити статус і роль України в регіоні та світі. Маленька країна, слабка економіка, люди не ті, грошей нема. Завжди можна нашкребти з десяток аргументів, чому українцям не варто навіть намагатися вирватися з під московського панування.
Тож, якщо бути вже до кінця чесними із самими собою, то варто визнати, що небачення вітчизняного Вашингтона багато в чому пояснюється тотожністю карго еліт симулякру народної волі до звершень. А поки, за відсутності державницьких амбіцій, попри три революції, війну та втрату територій колективна українська політична мрія так і не піднялася далі шапкокрадіїв.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
