Це просто спогад на фоні рішення Синоду ПЦУ.
Моя хресна вміла кроїти і шити все. Завдяки їй вся родина, сусіди, знайомі завжди були гарно і добротно одягнені. Вона творила якісь колекції радянської моди, часом возила їх по світі. А зі світу привозила додому те, що бабця називала "не наше".
Не наше було красивим, зручним, якісним. І милим для ока — казала бабця.
Про це на власній сторінці у Facebook пише тернопільська письменниця Дзвінка Торохтушко (Любов Бурак), нформує UAINFO.org.
В якомусь вісімдесят далекому році восени хресна поїхала до Німеччини. Полетіла. Літаком з Москви.
Це було ну дуже-предуже круто і ми всі чекали її назад із гостинцями.
Обламалися всі. Бо це була не та Німеччина, що НДР, а та, що ФРН, тому на показ мод радянську групу супроводжувало по двоє, особливо упоротих та підкованих на всі зуби, кадебісти на людину і весь час вони провели під пильним контролем у готелі. Їх не водили на екскурсії, не дозволяли снідати з іншими мешканцями готелю, а на дефіле пильнували так, наче вони не працівники модної індустрії, а державні злочинці.
Проте, навіть підкована душа московського кадебіста рано, чи пізно дає алкогольну слабинку. І наші модельєри нею скористались. Тихцем прошмигнули з готелю, прихопивши покоївку, на людні вулиці вечірнього Берліна. Передріздвяні вулиці.
Дойчмарок у них не було — кадебісти їх тримали при собі. Але ж наші жінки — вони не по ізбах і конях, вони практичні. І німецька покоївка теж. Тому пара сережок, кулончик, золотий перстеник — і дойчмарки є.
Читайте також: Доля Лаври: Епіфаній попросив уряд передати ПЦУ частину Києво-Печерської лаври
Із усього, що хресна тоді привезла, мені запам'ятались: розкішний білий шовк, з якого пошили весільну сукню троюрідній сестрі, оксамитова сукня, через яку мама з тіткою довго не розмовляли і тому бабця, щоб прибрати це "шмату розбрату", пошила з нього наволочки для диванних подушок.
А ще була шинеля. Дві шинелі. Добротні німецькі шинелі з м'якої матерії. Не знаю де їх моя хресна вицапала, але вони настільки контрастували із шинелею дядька Олексія, який був військовим підполковником і тому вся родина ним пишалась. Небо і земля.
Дядько мацав і теребив її пальцями, хитав головою і прицмакував, жмакав у долонях — тканина не м'ялась. Вуйко Іван виходив у ній на вулицю — морозяний вітер не відчувався.
— От же вміють німці! Сукно делікатне і тонка підкладка, а ти диви — морозу не чутно.
Надворі стояв вісімдесят якийсь рік, в совку ще нічого не знали про термотканини.
Одна шинеля дісталася, вже у вигляді модного чоловічого пальта, дядькові Толіку, а про другу думали, що із нею робити.
За вечір хресна позрізала ґудзики, переставила лацкани, переробила низ і отак з тої шинелі перешила моїй мамі сіре приталене пальто, додавши на комір чорнобурку. Воно з роками пережило ще дві чорнобурки і одного песця.
Але не це мене тоді вразило. Бігаючи поспіхом по напівкримінальних закупах, хресна придбала для мене маленького червоного будиночка з різдвяним ангелом на даху і ялинкою у вікні та ще кілька журналів із тематичними різдвяними картинками.
Там були фото старовинних будинків, прикрашених до свята, світлини вечірніх ілюмінацій, ялинки, ангелики, олені, гномики, маленькі і великі вертепи, святкові столи… Багато світла, багато радості, багато снігу, багато розкішних вітрин і багато щастя.
А в Кременці перед Новим роком у вітринах магазинів стояли анемічні ялинки, вилинялі, вкриті пилом десятиліть, діди морози й затаскані снігучки, обкладені свіжою ватою.
І біля ялинки в центрі стояв дід мороз у пожмаканій червоній шубі з пожовклою пластмасовою снігурочкою. Біля цього ансамбля було сіро і геть невесело навіть увечері, коли вмикали гирлянду.
Я пам'ятаю, як ми тоді з мамою прийшли до ялинки і жінки підходили до нас, щоб доторнутися до маминого пальта, помацати рукав і зітхнути заздрісно:
— Добре тобі… таке спробуй дістати…
Тільки Вірка Модистка, як завжди, була прямою і чесною:
— Даааа! Видно, що не наше, в нас таку ткань не роблять. В савєцкому союзі у всіх — руки зі сраки.
Ми поверталися від тої міської ялинки. Мама королевою, а я з відчуттям причетності до не нашого. Бо під моєю ялинкою стояв червоний будиночок з ангелом. І в нас ще попереду було Різдво, родина, святкова вишита сервита на столі, сіно на долівці, кутя в поливаній мисці. У мене завжди були на Різдво помаранчі, чи апельсини, ми колядували так, що аж посуд в серванті дзвенів.
У мене була грубка, яку я уявляла справжнім коминком у древньому замку. І оті журнали з іншого світу, в якому не переслідують за віру в Бога і не змушують вірити у світле майбутнє під проводои москви.
Не наше. Все, що з москви — не наше. Мова, звичаї, традиції, культура — не наші. Віра їхня — не наша. Вони — не християни. Вони не православні. Моспатріархат — не церква. Це тоталітарна секта на службі в диявола.
Читайте також: Дзвінка Торохтушко: Евенки ненавидять нас за те, що ми не русскіє
Яким би красивим воно не здавалось, краса — лише обгортка. Всередині сірість, гниляччя і пліснява мертвої недоімперії, яка потребує наших ресурсів і нашої крові, щоб здаватися живою.
Диявол уже не ховається в деталях. Він явний, відкритий, відвертий. Це суміш народів і племен, оброблена пропагандою до стану безумства. Його бояться.
Але… Але, якщо не ми, то ніхто. А ми зможемо його подолати.
Духовні закони працюють. Чимдалі ми від них культурно, ментально, духовно, тим менше в них сили. Чимдалі ми від них, тим ближчі до світу і світ ближче до нас.
Тому я тішуся кожному крокові, який Україна робить вбік відкидання усього російського. І зміщення свята в церковному календарі — це також рух від не нашого. Подалі би, подалі.
Ми все зможемо, ми все відновимо і нового набудуємо. В нас же руки не зі сраки…
Підписуйся на сторінки UAINFO Facebook, Telegram, Twitter, YouTube
