Останнім часом нам усім – ну, майже всім – не до сміху. У кожного свої причини залишатися непробудно поважним і не зовсім веселим
Про це для "Тижня" пише Костянтин Москалець, повідомляє UAINFO.org.
Пандемія коронавірусу, закриття малого бізнесу, зростання комунальних платежів, війна на Сході – хіба мало? А за глобальними проблемами йдуть локальні й індивідуальні – негаразди в родинах, хвороби та смутки, біль утрат, відсутність грошей тощо.
Їдучи в електричці або в метро, де майже всі пасажири одностайно втупилися поглядами кожен у свій смартфон, не раз мимоволі зауважуєш, що відбувається на дисплеї того чи того похмурого сусіда. Одні без жодної усмішки бавляться в ігри (причому мене завжди спантеличує, що бавляться не тільки діти й молодь, а також мої ровесники-бумери, ба навіть старші за мене дідусі й бабусі). Інші байдуже листуються у вайбері. Ще інші похмуро зависають у соцмережах або на каналах у телеграмі. Дехто читає новини, що явно не вселяють охоти жити далі.
У вагоні панує німа, стерильна, позбавлена емоцій атмосфера, як у черзі на вакцинацію від сказу. Ніхто не підводить очей, нікого не цікавлять, не дратують і не звеселяють тимчасові супутники. А ще ж зовсім нещодавно люди в потягах жваво розмовляли всю дорогу, ділилися, як на сповіді, сокровенним, жартували й навіть випивали!
Читайте також: Перлини нашого гумору. Парадоксальне поєднання непоєднуваного – смішне в усі часи
Тепер ні. Подеколи зайде на зупинці вагітна жебрачка ("Бідна, вже п’ять років не може народити тієї дитини", – скрушно зітхне пенсіонерка, дістаючи з гаманця пожмакану гривню) або сліпий музикант із голосистим поводирем заспівають пісню Цоя. От і всі розваги досконало атомізованого й відчуженого соціуму. Врешті, підземку й електрички створили не для розваг, а для пересування. І все ж чогось відчутно бракує в цьому залитому мертвотним світлом просторі комунікацій без комунікативності.
Зненацька дівчинка-підлітка починає сміятися. Спочатку намагається стримати сміх, а тоді, махнувши рукою, випускає його на волю. Зачудовані пасажири один за одним підводять голови і, дивлячись на розсміяне дівчисько, починають усміхатися й собі. "Я тут такий анекдот прочитала, це просто вмерти можна", – паленіючи, пояснює мала незнайомим, але вже доброзичливим людям, які нарешті звернули увагу на щось інше, ніж смартфони. І всі схвально кивають: о так, анекдоти – це добре, ми теж любимо їх слухати й розповідати. І всі оживають.
Анекдоти – колись шалено популярний усний жанр, безкоштовна вистава для народу, яка не потребує ні сцени, ні декорацій. Переповнені робітничі курильні, довжелезні коридори у студентських гуртожитках, редакційні кабінети, плацкартні вагони, навіть тісні метри та хвилини в ліфті – будь-який вільний час і простір надаються для розповідання та слухання анекдотів. Більше для розповідання, ніж для читання, тому що анекдот – це сплеск живого мовлення, що хоче бути почутим наживо, негайно!
Анекдоти мають бути доречними, пов’язаними з актуальною ситуацією, що зачіпає, цікавить і тривожить усіх. Вони повинні нести нову й незнайому, нечувану звістку ("Діду, діду, москалі у космос полетіли! – Що, усі?!"). Ніхто не любить жартів, які вже набили оскому, і, як ми пам’ятаємо, аборигени з’їли Кука саме за те, що він розповідав "бородаті" анекдоти.
Читайте також: Коронавірус дав нам нагоду переконатися, що плем'я ачуар має рацію
Вибух сміху розслабляє слухачів, об’єднує та солідаризує їх, вивільняючи затиснуті повсякденним гнітом енергії та емоції. За радянських часів люди позбувалися страху й затиснутості, розповідаючи політичні анекдоти, за які, між іншим, у певні періоди можна було потрапити й на Колиму.
Світ офіціозу, світ політикуму, сімейних чи міжнаціональних чвар, світ кмітливих або безмежно тупих героїв анекдоту – це завжди світ навиворіт, світ кривих дзеркал, де комічно перебільшена побутова правда маленької людини чи переможно принижене владне зло постають однаково врівноваженими й умиротвореними визвольним сміхом. Влада перестає бути страшною. Виявляється, що Карл, Маркс, Фрідріх, Енгельс – не чотири людини, а дві, а Слава КПРС – узагалі не людина.
Анекдоти треба вміти розповідати. По суті це крихітні скалки мистецтва риторики, яке плекали старожитні греки й римляни і яке повністю занепало в наші недорікуваті часи. Звичайно, існують цілі корпорації, зайняті видушуванням сміху, – всілякі там "квартали" й "дизелі", – але їхня неусувна і, на жаль, не єдина вада полягає в тому, що ці утворення заклопотані зароблянням грошей на гуморі. Водночас правдивий жарт завжди безкоштовний, завжди – дар, зроблений від щирого серця. Анекдоти розповідають безкорисливо – не щоб урвати побільше грошей, а щоб піднести дух і визволити нас від страху та безпорадності.
Тому розповідайте анекдоти, ділячись веселістю, нехтуючи понурістю й відчаєм. Лезо добре вигостреного язика допоможе розітнути макабричні товщі неблагополучного часу, а дівчинка-підлітка, яка заливається безтурботним сміхом на весь вагон метро, що везе нас від однієї життєвої станції до наступної, хай буде яскравим, живим і неспростовним свідченням того, що рятівного почуття гумору не можна втрачати за жодних обставин.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
