Останнім часом певна група політиків і медій розкручує тему "зовнішнього управління". Вона стала настільки популярною, що треба вже нарешті розібратися
Про це у своєму блозі на site.ua пише Валерій Пекар, повідомляє UAINFO.org.
Якщо слухати адептів "теорії зовнішнього управління", то воно має такий вигляд: якісь зовнішні сили намагаються позбавити Україну можливості самостійно приймати політичні рішення, натомість нав’язують їй ті, що слугують інтересам цих зовнішніх сил, а не України. У лавах цих зовнішніх сил, у викладі адептів "теорії зовнішнього управління", очевидно, Євросоюз і США, міжнародні організації на кшталт МВФ чи НАТО; водночас неявно передбачається, що список цим не вичерпується, а ще є якісь таємні чи відкриті сили на кшталт Сороса, Ротшильдів, масонів, таємного світового уряду й так далі, аж до рептилоїдів і сатаністів.
Почнімо розбиратися із "теорією зовнішнього управління" з усвідомлення, що в сучасному світі немає повністю незалежних держав, бо всі держави пов’язані тисячами двосторонніх і багатосторонніх угод. Для світу це був спосіб перейти від архаїчної "війни всіх проти всіх" до більш цивілізованих способів взаємодії. Навіть Північна Корея не є стовідсотково незалежною, бо й вона має певні угоди. Більше того, існує пряма залежність добробуту країни від щільності мережі міжнародних угод: що більше країна має зон вільної торгівлі, угод про взаємне визнання тих або інших речей, що більше залучена в міжнародну співпрацю в різних сферах, то більший її рівень економічного й гуманітарного розвитку.
Від часу проголошення своєї незалежності Україна робила все можливе, щоб домогтися міжнародного визнання – невизнані країни щасливо не живуть. Міжнародні угоди, підписані від імені України, відповідно до Конституції ратифікуються Верховною Радою України, так що ніхто не може примусити Україну щось робити без згоди всенародно обраного парламенту. А вже підписані й ратифіковані договори треба виконувати: навряд чи хтось схвалить односторонню відмову від підписаних зобов’язань на підставі бажання бути вільним.
Але не всі міжнародні договори є доленосними, більшість із них є робочими документами, спрямованими на якусь конкретну ціль, і не ці угоди стають мішенню борців із "зовнішнім управлінням". Мішенню стають ті угоди, які передбачають суттєві зміни в суспільних відносинах всередині країни – іншими словами, реформи. Найчастіше йдеться про вимоги ЄС, НАТО та МВФ. Із цим і розбиратимемося детальніше.
Читайте також: Спецоперація "Ліквідація": навіщо ДБР викликає чільних учасників Революції гідності
Наприкінці 2013 року перед Україною постав геополітичний вибір, і цей вибір ми зробили. Росія пропонувала шлях поступового відновлення радянської імперії, Євросоюз – можливість користуватися європейським досвідом суспільних змін і мати доступ до європейського ринку. Революція гідності починалася саме з вимоги підписання Угоди про асоціацію з ЄС. А військове вторгнення остаточно розвернуло переважну більшість українців в інший від Росії бік.
Треба зазначити, що Європейський Союз несе не лише цінність великого спільного ринку з вільним рухом ідей, людей, товарів і капіталів, а й так зване "надбання спільноти" (acquis communautaire) – величезний корпус правового та практичного досвіду влаштування такого способу життя, якого прагне переважна більшість українців. Навіть серед тих, хто говорить про "зовнішнє управління", майже всі радше бажають жити як у Копенгаґені, а не як у Кемерово, як у Гаазі, а не як у Грозному, як у Мюнхені, а не як у Казані, як в Единбурзі, а не як в Уфі (міста взяті з топових позицій європейських і відповідно російських рейтингів якості життя).
Угода про асоціацію з Європейським Союзом дійсно має чимало зобов’язань – табличка має десь 1200 рядків. Більшість із них спрямовані на те, щоб життя в Україні поступово наблизилося до європейських стандартів заможності, справедливості й порядку. Євросоюз зацікавлений мати стабільного й передбачуваного сусіда, зацікавлений інвестувати й торгувати, тож на виконання угоди нам дають гроші, експертну допомогу та доступ до найкращих практик.
Іншим важливим партнером України є НАТО. Жодній країні світу не вдалося перейти до "вищої ліги націй" без безпекової парасольки – адже завжди знайдуться сусіди, які будуть раді, умовно кажучи, спалити вашу хату та зарізати корову. Особливо яскраво це видно на українському прикладі: маленька радянська армія не зможе перемогти велику радянську армію, тож для перемоги треба розпрощатися з радянською спадщиною. Знову ж таки, НАТО – це не лише пряма підтримка, а й комплекс стандартів сучасної армії. Тут діють такі самі правила двосторонніх відносин: підписали угоду, отримали підтримку – треба виконувати добровільно взяті на себе зобов’язання.
Сьогодні геополітичний вибір України – європейська та євроатлантична інтеграція – закріплений у Конституції, його підтримують, відповідно, 49% і 41% українців, що більше ніж утричі перевищує кількість прихильників іншого геополітичного вектору.
Найчастіше об’єктом атаки борців із "зовнішнім управлінням" стають міжнародні фінансові організації, які дають Україні позики в обмін на реформи. Цих борців можна умовно розділити на дві групи. Перша група виступає проти позик як таких, пропонуючи знайти гроші деінде: надрукувати (забуваючи про зростання цін і знецінення гривні, що є наслідком такого рішення), взяти в Росії (забуваючи, що Росія завжди додає політичні вимоги до своїх позик) або запозичити на відкритому ринку (забуваючи, що вартість запозичень безумовно залежить від впевненості позичальників у поверненні своїх грошей, що якраз і забезпечується реформами). Друга група борців із "зовнішнім управлінням" виступає за те, щоби брати гроші в обмін на зобов’язання, але зобов’язань не виконувати, сподіваючись, що забудуть і наступного разу дадуть знову.
Читайте також: Через ОПЗЖ Росія проводить в Україні масштабну спецоперація "Зовнішнє управління"
Вимоги міжнародних фінансових організацій, безумовно, спрямовані на збільшення їхньої впевненості в поверненні позик, але вони відповідають інтересам пересічних українців: правосуддя, боротьба з корупцією, стале економічне зростання тощо. Дивно, що певна частина українців, прагнучи цього, виступає проти тих, хто бажає того ж самого.
Якщо подивитися уважно на борців із "зовнішнім управлінням", ми побачимо: вони складаються із двох великих категорій. Перші є безпосередніми агентами Росії та повторюють народжені там меми. Їхнє завдання просте: шляхом невиконання Україною добровільно взятих на себе зобов’язань за угодами з міжнародними партнерами вбити клин у відносини, розсварити, залишити в ізоляції, кинути в обійми Росії. Це майже вдалося наприкінці 2013 року, але тоді українці повстали й запобігли такому сценарієві.
Друга категорія борців із "зовнішнім управлінням" зовсім не бажає російського рабства – їм набагато миліше український феодалізм. Українські олігархи виросли, стали багатими та впливовими в системі обмеженого доступу, тому їх зовсім не тішить перспектива відкритого доступу кожної людини до можливостей економічного, політичного й культурного зростання, запропонована країнами, які вже досягли цього (обмежений доступ, відкритий доступ – термінологія нобелівського лавреата з економіки Дуґласа Норта).
Українські феодали-олігархи бажають зберегти ручні суди й антимонопольний комітет, тисячі пострадянських обмежень, що стримують розвиток малого й середнього бізнесу (навіщо їм конкуренти?), непрозорі правила гри, які створюють перевагу для тих, хто може зайти у високі кабінети й "порішати". Також українські феодали бажають стримати інвестиції, які створять сотні тисяч нових робочих місць – адже не в останню чергу олігархічний добробут ґрунтується на низьких заробітних платах. Вони проти приватизації, бо це руйнує традиційні схеми контролю державних підприємств за принципом "доходи – собі, витрати – державі". Вони проти боротьби із корупцією, бо це обмежує їхні можливості добиватися для себе вигідних рішень у владних кабінетах. "Внутрішнє управління", до якого нас закликають – це феодальне управління.
Адепти українського феодалізму проголошують: ми не мусимо йти шляхом Заходу чи Сходу, у нас власний шлях. Проблема в тому, що це можливо лише на Місяці, а на нашій планеті відсталу й самоізольовану країну проковтне перший-ліпший хижак. І цей хижак вже вчепився в нашу ногу: феодальне "внутрішнє управління" завжди користується підтримкою "зовнішнього управління" із російського боку – Росія тиском, цінами й порадами завжди допомагала Україні тримати феодальний лад, бо сучасна розвинена Україна Росію аж ніяк не влаштовує.
Країни Центральної та Східної Європи зробили зміни, які нам пропонують, іще в 1990 роках, внаслідок цього й розквітли. Залізної завіси нині немає, можете поїхати й подивитися, як там живуть. Нам пропонують залишитись у дев'яностих, борсаючись у залишках радянської спадщини: корупція, несправедливі суди, неефективна бюрократія, величезна кількість обмежень для інвестицій і створення нових робочих місць. Дивно, що серед українців знаходяться прихильники такого життя. Втім, зовсім не дивно, якщо подивитися, звідки такі настрої: їх пропагують телеканали, що належать олігархам-феодалам. Уявіть собі, що в пересічному українському селі часів Тараса Шевченка місцевий пан регулярно збирає селян, щоб пояснити їм, як погано бути вільним і як добре мати доброго пана, що забезпечить стабільне й передбачуване кріпацтво.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
