Можна уявити собі, яким був би гамір цього тижня, якби 2014 року Віктор Янукович всидів би на троні, а не опинився у Ростові. Телевізійні сюжети, коментарі придворних політологів, квіти у приймальні та змагання соратників у дорожнечі подарунків. І, звісно, окремим рядком була б інформація про те, що із 70-річчям ювіляра привітав президент Російської Федерації Володимир Путін.
І це навіть у тому випадку, якби Янукович уже був колишнім президентом, а не чинним головою держави. Тому що і в цьому випадку він залишався б «патріархом» проросійського політичного табору, «батєй», який пройшов через два Майдани і якого нікому не вдасться переплюнути.
А у нашому реальному житті про 70-річчя Януковича практично не згадували. Хіба що деякі медіа задалися питанням: а де він взагалі? Куди подівся? Де живе? Чому не з'являється на публіці? Чи відзначав ювілей? І чи вітав його Володимир Путін? Або теж забув про існування Януковича?
Біда цієї людини – і ця біда стала трагедією для його земляків і усіх співвітчизників – у тому, що він так і не зрозумів, що мистецтво політика полягає у взаємодії із власним суспільством, а не в опорі на зовнішні сили.
Читайте також: …І мокшанських боліт малярійний туман. Що відомо про долі втікачів-резидентів
Я добре запам'ятав діалог із ним на одній із телевізійних передач, коли Янукович уже проводив свою другу передвиборчу кампанію і намагався не відлякати тих, хто сприймав його виключно як кремлівську маріонетку. Він вийшов до мікрофона, прочитав українською мовою завчену промову про необхідність і важливість європейської інтеграції, а потім опустився в крісло поруч зі мною, підняв очі та вже російською запитав: «Ну, ти ж розумна людина? Розумієш, що наше майбутнє – тільки разом із Росією!»
Я зрозумів одне: він вірить у Кремль, вірить у Путіна, переконаний, що тільки підтримка Москви гарантує стабільність його майбутньої влади. І ця віра визначала його дії як політика весь час, поки він перебував у центрі великих подій.
Сьогодні вже мало хто пам'ятає, що з сірого чиновника, наступника Кучми на політика Віктор Янукович перетворився саме тоді, коли на одній із пресконференцій прочитав заготовлені російськими політтехнологами тези, спрямовані на розкол України. Зачитування цих тез було неодмінною умовою кремлівської підтримки. Російські політики цього і не приховували, не розуміли, чому повинні підтримувати Януковича «просто так». Але саме після того, як Янукович капітулював, передвиборна кампанія 2004 року придбала несподівану гостроту. Стало ясно, що Ющенко – політик «звідси», а Янукович – «звідти», що це не вибір між двома українськими політиками, а вибір між Києвом і Москвою.
Читайте також: Янукович с подругой сердца занялись в России земельным рейдерством
І потім він завжди обирав саме цю модель поведінки – капітуляцію. Намагався якось відстояти навіть не національні, а свої власні інтереси, але варто було тільки Путіну або навіть Медведєву – подумати тільки, Медведєву! – тупнути ніжкою, як відразу ж здавався. Сміливим він був тільки проти власного народу – і те до часу, поки його резиденцію захищали силовики.
Саме тому стало можливим підписання Харківських угод, які сприяли перетворенню Чорноморського флоту на окупаційний контингент. Саме тому з'явився горезвісний закон Колесніченка-Ківалова, який повинен був зацементувати мовний, ментальний і політичний розкол України. Саме тому Янукович відмовився від угоди про асоціацію з Європейським союзом, хоча його адміністрація так довго і напружено працювала над цим документом. Саме тому він виявився нездатним до діалогу з повсталим суспільством. Саме тому опинився у Ростові.
А у Ростові виявилося, що він більше не потрібен тим, на кого так розраховував! Його навіть до Москви не запросили. Отримали від нього подання на призначення Аксенова головою уряду Криму, прохання про введення військ в Україну, випустили на пресконференцію – і забули, вже не сприймали всерйоз.
Навіть тезу про його «легітимність» за кілька місяців перестали повторювати. З нього не вийшло ані президента у вигнанні, ані «патріарха» проросійського табору.
Читайте також: Назарій Заноз: Владу губить зажерливість і бажання все контролювати
Адольф Гітлер придумав для позбавленого влади у Римі Беніто Муссоліні цілу фашистську республіку на берегах озера Гарда. Володимир Путін пошкодував для Віктора Януковича навіть посаду керівника «народної республіки» на його рідному Донбасі, вирішив, що краще – «нові обличчя». І на 70-річчя Януковича про «легітимного» колишнього президента України майже ніхто не згадав навіть у російських медіа: а навіщо?
І цей урок – він для кожного українського лідера. Кремлю цікавий тільки той, кого можна використовувати для досягнення власних цілей. Але для того, щоб домогтися успіху в Україні, Кремль – ненадійна опора. Без підтримки українського народу тут не обійтися.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
