Дівчинка під час відзначення Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2015 року
Люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову, часто сприймають це трагічно, як розрив родинного та внутрішнього зв'язку
Про це для "Радіо Свобода" пише Мирослава Барчук, повідомляє UAINFO.org.
Знайома сільська вчителька з Кіровоградщини розповідає мені про онуків:
– Аліска раз на місяць, а то й двічі до мене з Кременчука приїжджає, таке ж добре дитя. Каже: "Бабушка, мы с Ростиком тебе всю картошку в погреб переносим, ты, главное, колено не труди".
Підприємиця та кураторка проєктів, яка кілька років живе з родиною і працює в ЄС, пише допис про свого сина, якого гнітить невідомість і тривога через пандемію:
– Сьогодні лежимо з дитиною, говоримо про Різдво й новорічні свята, а він мені: "Mom, I don't know what to expect next year. I'm a little scared".
Київська співачка, яка п’ять років тому емігрувала до Канади, розповідає, як її троє дітей прекрасно адаптувалися до нової країни:
Читайте також: Переходь на українську! Лишатися російськомовним означає лише погоджуватися бути переможеним
– Діти дуже швидко звикли, знайшли друзів, бойфрендів, вивчили мову, уже між собою говорять лише англійською і французькою, так що все супер.
Зміна мови – це серйозний злам
Мене завжди дуже цікавить, як працюють ось такі злами, напряму пов’язані з ідентичністю (бо зміна мови – це серйозний злам). Як людина потрапляє у слухняну та зручну захищеність під іншу сильнішу (чи агресивнішу) культуру? Наскільки ця зміна болюча для різних людей? Вона усвідомлена? Вона приймається тяжко чи як щось природне? Як це пов’язано з почуттям власної цінності та власного я? Чи переживає людина такі злами як утрату?
Українська журналістка й телеведуча Мирослава Барчук
Я іноді говорила про це з українською діаспорою в США й Канаді. Вони, до речі, роблять величезні зусилля проти асиміляції дітей. Від лайтового принципу "вдома лише українською", суботніх українських шкіл, аж до виховання дитини лише в українськомовному середовищі до п'яти-шести років (тобто певної мовної капсули, я бачила й такі приклади. І це теж працює).
Так чи так, люди, в яких діти чи онуки асимілюються, втрачають мову (внаслідок змішаних шлюбів, скажімо чи інших причин), часто сприймають це трагічно, як розрив родинного та внутрішнього зв’язку.
Приклад мовної і культурної стійкості
На іншому полюсі мене з дитинства вражає один приклад мовної та культурної стійкості. Моя мама народилась і виросла на Наддніпрянщині. Й ось у цьому українськомовному морі степових сіл є два російські села. Камбурліївка й Зибкове. Ці села засновав 1805 (!) року місцевий поміщик І. Комбурлей, який переселив сюди зі своїх маєтків Орловської і Тамбовської губерній частину кріпаків.
Читайте також: Припускати, що українці можуть привласнити російську мову – дуже велика наївність. Й ось чому
Нащадки цих російських селян говорять російською мовою і не асимілюються вже 215 років. І якщо послухати їх у рейсовому автобусі Павлиш-Зибкове, то ти чітко чуєш, як говорить російська глибинка, це не українська російська, це саме тамбовська російська. Ось така культурна й мовна стійкість.
Історичні тягарі та "прикордонна ідентичність"
Ну й повертаючись до моїх питань щодо асиміляції. Я розумію всі наші історичні тягарі, постоколоніальність і постгеноцид, які відразу ж спадають на думку. Але є ще пов’язане поняття "прикордонної ідентичності". Здатності суспільства узгоджувати ідентичності, виробляти modus vivendi з "іншими". (Тут я буду собою, а тут трошки ні, але все це я).
Під час Маршу ветеранів війни України з Росією в День Незалежності. Київ, 24 серпня 2019 року
Сергій Плохій пише про цей феномен у книжці "Брама Європи". Про Україну як місце зустрічі імперій протягом століть – від Римської до Османської, від Габсбургів до Романових. У 18 столітті Україною керували із Санкт-Петербурга й Відня, Варшави та Стамбула. У 19 столітті лишилися дві перші столиці, і врешті у 20-му – лише Москва. І що кожна імперія залишила відбиток на характері населення, сформувала особливу прикордонну ідентичність і дух.
Виходить, що ось ця підвищена "прикордонна гнучкість", яка, очевидно, давала змогу українцям пристосуватись і виживати протягом століть, сьогодні може робити національну ідентичність такою мерехтливою, розмитою та химерною як у нас сьогодні.
І тут іще більше питань. Як ця риса розвиватиметься далі? Як вплинула й іще вплине війна?
Словом, дуже цікава тема, щоб подумати й поговорити.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
