Я розумію марш вулицями Києва до Дня Незалежності, розумію ті символи, які він несе. Але попри всі мої старання, я не можу зв'язати Україну та Вєрку Сердючку з хлопчиками в ісподнем і заячими вухами, що їдуть на паровозі у нікуда. Які об'єднуючі наративи несе групка дивно одягнених людей, які стоять рака біля Стіни пам'яті Михайлівського собору та викрикують куплети пісень сумнівної цінності?
Колись на Заході зародився такий суспільний рух, як Бодіпозитив. Його засновники хотіли допомогти людям з яскраво вираженими відмінностями у зовнішності – вродженими травмами, травмами після аварій та нещасних випадків.
Допомогти тим, кому ці каліцтва заважають жити, хто стидається свого вигляду настільки, що не може вести соціальне життя. Філософія цього руху пропагувала приймати себе в своїй теперішній оболонці.
З часом цей рух підім'яли під себе феміністки, спотворивши його настільки, що тепер більшість розуміє під Бодіпозитивом можливість просто не гнатися за стандартами краси, гордо носити наїдений на маминих пиріжках тельбух та не голити ноги.
В подібну пастку потрапив і Володимир Зеленський. Одним зі стовпів його тріумфальної перемоги на виборах було гасло про об'єднання українців з різними переконаннями. Похвально, похвально…
Але де це об'єднання? Ви його бачите? Я – ні. Під якими гаслами ми повинні згуртуватися?
Читайте також: Віталій Гайдукевич: Українцям час дорослішати, або Без політики вже не вийде
Сьогоднішнє ”святкування” Дня Незалежності України вчергове показало, що нам намагаються нав'язати картину світу, яку сповідує сам президент та його найбільш ядерні прихильники. Вони хочуть бути хохлами та малоросами. Хочуть бути тими смішними салоїдами в шароварах та віночках, що тільки і роблять, що жеруть сало з часником та співають тужливих пісень.Вони досі не бажають бути суб'єктом, вони хочуть йти у фарватері “старшого брата”. Бо так легше, так не треба приймати рішення.
Можна, як дитина, сказати “я в доміку”, і не бачити війну від якої втомився, і не бачити своє катастрофічне відставання від світових тенденцій, і не звертати увагу на те, що твою “будівлю” ось-ось вчергове реквізують, а тобі милостиво дозволять жити на кухні та “сплачувати комуналку”. Що можна не намагатися вчитися, не намагатися стати краще. А краще кричати, щоб сприймали тебе яким ти є, “хоч сам читаєш по складах, та голосно пердиш в компанії дам”.
Святкування незалежності будь-якої країни – це про політику, про кров, про смерть. Це нагадування, для чого ми живемо саме в цій країни, що вона для нас, а ми для неї. Так є навіть у безпроблемних країнах. А в таких, як Україна, що досі не закінчили формуватися…
Читайте також: Україна, в якій хочеться жити
Я розумію марш вулицями Києва до Дня Незалежності, розумію ті символи, які він несе. Але попри всі мої старання, я не можу зв'язати Україну та Вєрку Сердючку з хлопчиками в ісподнем і заячими вухами, що їдуть на паровозі у нікуда.
Які об'єднуючі наративи несе групка дивно одягнених людей, які стоять рака біля Стіни пам'яті Михайлівського собору та викрикують куплети пісень сумнівної цінності.
Чи кожен українець повинен відчувати гордість та бажання розбудовувати країну тільки зачувши перші ноти “Киевлянка, киевлянка, киевляночка — не путана, не воровка, не цыганочка”?
ЦРУ колись катувало полонених арабів заставляючи їх слухати тяжку рок-музику. Незвичні до такого мусульмани, досить швидко ламалися та втрачали бажання боротися. На цьому Дні Незалежності я відчув себе в'язнем Гуантанамо.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
