Цинічне ставлення до батьків – це наслідок відповідного ставлення дорослих до дітей, яке формувалось у системі, побудованій на суперідеї державницької користі, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова
Чи помітили ви, як часто реагують на інформацію про вік жертв COVID-19? Жахливо, але чи не в кожному другому випадку відбувається знецінювання життя, якщо йдеться про немолодих людей. Здається, для того є причини, які набагато глибші, ніж розповсюджене зараз "ковід-дисидентство" та робота так званих "ботів" в інтернеті.
Два тижні тому в закритому психіатричному закладі на Донеччині стався спалах COVID-19: інфікування підтвердили у працівників і пацієнтів інтернату. Це стало своєрідним антирекордом області: кожного дня оприлюднювали нові цифри, які підтверджували десятки нових випадків зараження. Згодом одна з пацієнток, 80-річна жінка, померла від ускладнень, кількох хворих перевезли до інфекційних відділень для проходження більш фахового лікування. Інтернат зачинили, персонал залишився разом із пацієнтами на карантині. Голова обласної ВЦА припустив, що раніше чи пізніше позитивні тести отримають усі: тісний контакт у закритих приміщеннях і специфіка хвороб пацієнтів не залишали надії на якісне запобігання зараженню.
Читайте також: На заваді належній взаємодії із державою стоють стара совкова психотравма
У соцмережах щодо матеріалів про ситуацію в інтернаті розгорнулися справжні бої. Коментатори змагались у гостроті сарказму та цинізму: мовляв, а чи не від "звичайної старості" помирають усі ці інфіковані? Чи варто взагалі зважати на ці цифри, якщо вони стосуються старих або хворих? Чому, власне, це повинно бути цікавим молодим й активним? А взагалі – чи треба витрачати "купу грошей" на лікування тих, хто все одно скоро помре? І це тільки один із прикладів, яких можна назбирати мільйони, і не тільки у віртуальному світі. Навіть повідомлення про загибель літніх лікарів, що інфікувалися на роботі, теж супроводжували подібними обговорюваннями.
Чого вже тут приховувати: ейджизм доволі розповсюджений в Україні майже в усіх життєвих сферах, дуже яскраво він проявляється й у медицині. Наприклад, тільки ледачий гінеколог не зауважить пані після 40, яка збирається дати життя новій людині, що "пізні діти – ранні сироти", або "вагітність здоров'я не додає, краще дізнайтеся нарешті про контрацептиви". Будь-який волонтер, що колись допомагав збирати гроші на лікування, розповість, що для дорослих це робити дуже складно, а для літніх – майже неможливо. І це не в ситуації епідемії, коли лікарям доводиться обирати, кого варто під'єднати до апарату ШВЛ, а у звичайному житті, бабусям і дідусям можуть відмовити в операціях чи екстреній допомозі. Варто додати, що "старими" в нас заведено вважати навіть людей, які не досягли офіційно встановленого пенсійного віку…
Звісно, традиції формуються різними умовами життя. У деяких культурах, в основному східних, існує безумовна повага до старості: літніх людей визнають важливими членами суспільства, яке потребує їхньої мудрості. Турботу про них зазвичай покладено на родинні спільноти, перед якими старі теж мають певні обов'язки.
Читайте також: Наша совкова несвідомість досі чинить опір гідному життю
Якщо подивитися в західному напрямі, то можна побачити іншу тенденцію – суспільство толерує та стимулює людей, що досягли поважного віку, отримувати максимальні можливості для самореалізації та гідного життя, навіть у віці "N+". Причому обов'язки допомоги дітям й онукам там не є очевидними. Ми ж маємо "універсальну солянку", в якій радянське минуле, на мій погляд, відіграє не останню роль. Бо складно заперечувати, що зараз ми дуже часто відчуваємо не просто конфлікт, а ненависть між різними поколіннями. Старі зляться на зміни, які їм не зрозумілі, а молоді звинувачують "пенсів" у бажанні зупинити розвиток і стати на заваді новому.
"Совок" іще впливає на нас. І досі звично насаджується філософія "старикам везде у нас почет", у якій насправді турботи про старих не більше, ніж користі в передвиборчих продуктових наборах від кандидатів. Думка про те, що людину треба поважати не за її вартості й дії, а винятково через кількість років, які вона прожила, співіснує поруч із радянськими наративами, наприклад, про "героїчні" професії. Котрі багато кому зручно тягти за собою, щиро відчуваючи їхню брехливість, бо віддавати формальну "пошану" набагато простіше, ніж реально піклуватись. А на рівні рефлексів незмінно спрацьовує правило: хто не здатний працювати – той зайвий рот. Це стосується не лише пенсійного забезпечення, котре, як відомо, не завжди й існувало в тому "світлому радянському минулому". Наголошуючи на "безумовній повазі", у нас продовжують засуджувати тих, хто навіть у немолодому віці веде активне життя, а не займається побутовим обслуговуванням наступного покоління. Не все так гарно й із "мудрістю", яку (так само, як справжню турботу) замінили гаслами. Тож в багатьох життєва мудрість – це звичайна ностальгія та бажання протистояти новому.
Психологи кажуть, що в посттоталітарному суспільстві ця соціальна проблема має ще глибшу причину. Таке цинічне ставлення до батьків, властиве частині суспільства – це наслідок відповідного ставлення дорослих до дітей, яке формувалось у системі, побудованій на суперідеї державницької користі. Інтернати для дітей робітників, які працюють у другу зміну, дитячі садочки для немовлят, закриті для батьків дитячі лікарняні палати – це ж навіть не про виправні колонії чи табори для дітей "ворогів народу". "Виховувати повинна школа, а батьки тільки годувати", "Встань, коли старші до тебе звертаються", "Ось виростеш, будеш людиною, а поки – мовчи"… Ті діти виросли й навіть через покоління вимагають поступитися бабусі місцем в автобусі, але в глибині душі щиро вважають, що старих можна й не лікувати. І не відчувають жодних суперечностей, бо отримали таку спотворену людожерським режимом родинну пам'ять – не про любов, а про її демонстрацію.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
