Під час "Маршу захисників" до Дня Незалежності України. Київ, 24 серпня 2020 року
Уже сьомий рік іде війна, яку Росія веде проти України, уже сьомий рік Крим і частина Донбасу перебувають під російською окупацією. Чи змінилося за цей час принципово ставлення українського суспільства до ворога? Бо будь-яка країна, що зробила з іншою країною те, що РФ учинила проти України 2014 року, об’єктивно є ворогом своєї жертви, пише для "Радіо Свобода" Ігор Лосєв
Може, через те, що попередній верховний головнокомандувач намагався воювати проти агресора частково ("сьогодні воюємо, завтра домовляємося, позавтра маємо перемир’я"), перетворюючи у свідомості мас війну за незалежність України від колишньої метрополії на вузькорегіональний місцевий конфлікт (Донецька й Луганська області), суспільство не було поставлено перед жорстким вибором: як ставитися до Росії?
Є ще один момент. Нещирість влади з народом. Стосовно цього кандидат у президенти Зеленський під час виборчої кампанії познущався з чинного тоді (і я мушу визнати, що справедливо) президента Порошенка: мовляв, публічно Порошенко кричить: "Путіне, я тобі покажу!», а непублічно передає "прівєтіки" через Медведчука. Які можуть бути "прівєтіки" ворогу?! Це не залишилося великою таємницею в Україні. Люди деяких регіонів вирішили, що якщо бойові дії йдуть на сході, то нехай східняки самі дають собі раду. Інші вирішили, що війна якась дивна й незрозуміла, і можна її залишити владі, мовляв, то не наша війна.
Влада не продемонструвала народові, що агресор воює проти цілої України за можливість знову підкорити її собі та, як раніше, на власний розсуд вирішувати її долю. Більшість населення України досі не відчула, що держава перебуває у стані війни. Цей факт лишається десь там, на периферії свідомості. Цьому сприяла відмова від запровадження воєнного стану хоча б у кількох областях. А також цілковита відмова тодішнього глави держави від боротьби проти внутрішнього ворога.
Результат був закономірним. Об’єднані сили олігархів, "п’ятої колони" та спецслужб Кремля в усеозброєнні афільованих із ними ЗМІ на виборах 2019 року буквально порвали президента Порошенка (який намагався демонструвати мистецтво Леоніда Кравчука ходити між крапельками) на шмаття. До речі, це мистецтво не врятувало і Кравчука, який утратив владу в 1994 році, не добувши навіть першої президентської каденції.
Керівництво держави, як минуле, так і попереднє, не поспішає розвіювати народні ілюзії, нерідко будучи їх носієм і поширювачем. Тому справжньої військово-патріотичної пропаганди як не було, так і немає. У Києві важко відчути, що це столиця держави, яка воює. Українським громадянам не нагадують, хто є ворожа "та сторона", хто вбиває українців, хто окуповує українські землі. Про це не хотіли вголос заявити за Порошенка, ще більше не хочуть говорити за Зеленського.
Читайте також: Мир, якого так прагнуть Зеленський і Ко, є небезпечним, неприйнятним і недосяжним – Макаров
Узагалі з боку держави відсутня морально-психологічна мобілізація всього суспільства на виконання патріотичного обов’язку. Це роблять волонтери на власний страх і ризик. Водночас торгівля України цз РФ зменшилася, але не припинилася. Мільйони українців працюють у Росії на агресора, й українська влада їх за це не засуджує.
Недоукраїнська політика попередньої влади й нерідкісні прояви антиукраїнської з боку чинної влади позбавляють суспільство правильних орієнтирів у момент великої національної небезпеки, що відбивається на настроях пересічних громадян.
Під час акції "Не допустимо Мінської зради" біля Офісу президента України. Київ, 13 березня 2020 року
За що українцям любити Росію?
На початку року Київський міжнародний інститут соціології та "Левада-центр" (Росія) провели чергове дослідження на тему, як українці й росіяни ставляться одне до одного.
Виявилося, що українці ставляться до росіян значно краще, ніж ті до них. 49% українців симпатизують країні-агресорці, а погано до Росії ставляться лише 39% українців, значно менше половини населення країни. І лише 42% росіян кажуть, що добре сприймають Україну (проти 47% російських громадян, котрі заявляють про ворожість до України). І ще питання, чи насправді ці 42% добре ставляться саме до України, чи до Малоросії…
Таке співвідношення настроїв у державі-агресорці та в державі, що є жертвою агресії, не може не дивувати. Адже війна йде не на території Росії, вона йде на території України. Саме тут російські війська вбивають українців. Українських військ на жодному квадратному кілометрі російської землі немає. Саме росіяни захопили українські території, а не українці – російські. Тому українці мають значно більше підстав не любити росіян, аніж навпаки. Що це, спогади молодості про начебто "щасливе життя" у СРСР, із яким ототожнюють нинішню Росію, чи національний мазохізм, звичка до рабського сприйняття "пана", до плазування перед ним як способу виживання й самозахисту?
Краматорськ, 10 лютого 2015 року. Внаслідок ракетного обстрілу міста з боку російських гібридних сил тоді загинули 15 людей і 15 були поранені
Читайте також: Бийся з Росією або помри – іншого шляху нема ні в України, ні в Білорусі
Чи, може, це схильність наївно вважати, що вся біда в Путіні, а російський народ (де більшість підтримує і захоплення Криму, і війну на Донбасі) добрий і симпатичний? Аби зрозуміти, наскільки ці українці помиляються, досить спитати пересічного росіянина: "Чий Крим?" Не Путін сформував російський народ таким, який той є, це російський народ виплекав Путіна, довго його шукав і нарешті знайшов. Російський імперський шовінізм придумав не Путін, це російський народ "коронував" Путіна як ідеальне втілення настроїв шовіністичних мас.
За президента Зеленського проросійські настрої в Україні помітно зросли. Ілюзія легкого, швидкого та простого досягнення миру, замість розуміння того, що Росія погодиться на мир тільки й винятково на своїх умовах із метою встановлення цілковитого контролю над Україною, сприяла перемозі на виборах 2019 року промоутера таких ілюзій пана Зеленського. Подумаймо, навіщо Росії було все починати 2014 року, щоби сьогодні укладати вигідний Україні мир? Маси про це не думають, а влада поспішає розповідати про свої мотиви, тому ці ілюзії досі працюють і дають Банковій (не Україні!) потрібний результат.
Під час акції протесту біля резиденції президента Володимира Зеленського в Кончі-Заспі з вимогою його відставки після того, як українська сторона у Тристоронній контактній групі погодилася на спільну інспекцію з бойовиками в районі Шумів на Донбасі. Київ, 10 вересня 2020 року
Білоруси сьогодні як українці вчора
Але виявляється, що українці пройшли дуже великий шлях подолання проросійських ілюзій, якщо порівняти українську ситуацію із сусідньою Білоруссю. Те, що відбувається там сьогодні, дуже нагадує українські події кінця 1980-х – початку 1990-х років. Тоді українці також вірили, що вони спокійно житимуть у своїй новій державі, а росіяни не стануть цьому заважати, навпаки, із ними дружитимуть, співпрацюватимуть, торгуватимуть, що вони радісно плескатимуть у долоні з приводу чергового українського успіху… Безмежна українська наївність, про роль якої в національних невдачах України писав ще Лев Троцький… До чого призведе безмежна білоруська наївність?
Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич запропонувала просити Путіна стати посередником у діалозі Лукашенка з білоруським народом. Вона ж звернулася до російської інтелігенції із закликом: "Чого ви мовчите, коли бачите, як розтоптують маленький гордий народ? Чому ви мовчите? Ми чуємо тільки рідкі голоси на підтримку. Ми все ще ваші брати…"
А коли кореспонденти телеканалу "Настоящее время" брали в Мінську інтерв’ю у мітингувальника, він прорік: "Ми з вами – один народ". Улюблена геополітична теза пана Путіна… Від ілюзій треба вчасно одужувати. Інакше від них звільнить саме життя із притаманною йому жорстокістю.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
