Карантин та соціальна дистанція запрошують нас по-новому дивитися на вічну гру "душі" та "тіла", бо виявляється, що ми є людьми, зокрема, і завдяки своїй тілесній присутності. Якої стає все менше і менше.
Дистанційні контакти – це обмін інформацією, але не спілкування. Ти не можеш подружитися через zoom, не можеш закохатися через zoom, не можеш знайти бізнес-партнера через zoom. Глибина спілкування тут недостатня.
Чому? Бо спілкування – це більше, ніж обмін інформацією. Це більше, ніж контакт "цифрових індивідів". Спілкування потребує тілесної присутності. Жести, колір очей, запахи, гумор, відчуття присутності – це все більше, ніж обмін інформацією.
Читайте також: Чи можна довірити свої дані штучному інтелекту
Ми все більше будемо йти в епоху "цифрових індивідів", і це проблема. Це певне повернення до ХІХ століття, яке мріяло про спілкування "духів" – поза межами тіл. Але ХІХ століття помилялося, думаючи, що саме "дух" робить нас людьми. Людьми нас робить і дух, і душа, і тіло – разом. І тіло – зовсім не в останню чергу.
Читайте також: Штучний інтелект завершив твір чеського композитора через 115 років після його смерті
Прикольно, як в епоху соціальної дистанції повністю перегортається християнська метафізика, яка нашіптувала нам, що справжні ми – позатілесні, або з іншими духовними тілами. Бо зараз виявляється, що коли ми тільки "духи" – тобто цифрові копії себе – ми стаємо жорстокішими, байдужішими, поверховішими і нуднішими.
Наше тіло – це теж, якоюсь мірою, наша душа і наш дух.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
