Елеонора Соловей
Нову книжку професорки Елеонори Соловей я дочитав о пів на третю ранку. І вирішив, що мушу відразу ж записати ці свої думки та враження, не відкладати на ранок, бо можуть розвіятися, зникнути, ніби їх і не було, а просто наснилися
Про це у своєму блозі на "Дні" пише Андрій Любка, повідомляє UAINFO.org.
Річ у тім, що із книги "Упізнання святого" війнуло на мене якимось меланхолійним, журливим, але світлим настроєм, непідробною емоцією щирості та простоти. І я впевнений, що якби писав ці рядки зранку, то сконцентрувався б на розмові про факти, постаті культури й інші надзвичайної ваги речі. Натомість тепер, посеред грудневої ночі, я чомусь переконаний, що саме настрій у цій книзі найголовніший. І він не тільки ностальгічний, а й дещо войовничий.
Недарма обкладинку книги прикрашає картина київського художника Матвія Вайсберга "Дон Кіхот". Бо читаючи ці нариси, я зловив себе на думці, що авторка не просто ділиться з нами важливою інформацією, що ці тексти написані не для науки й літературознавства, не для історіографії – а на противагу їм. Зараз спробую пояснити своє враження детальніше.
Читайте також: Франко та його Мирони: притча про обертання довкола своєї самості
Дон Кіхот і Санчо Панса Матвія Вайсберга 1994 року
Річ у тім, що Елеонора Соловей пише переважно про тих, кого з нами вже немає (а сама книга відкривається присвятою світлої пам’яті Володимирові Панченку). Чи це люди, які відійшли давніше, як Володимир Свідзінський або Микола Зеров (як тут не згадати про те, що саме зусиллями пані Соловей поет Свідзінський посів своє почесне місце в українському каноні!), чи люди, чию втрату ми болісно пережили зовсім нещодавно (Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Лесь Танюк), персони всім відомі (як дисиденти-шітсдесятники), чи люди, про яких дізнаємося вперше, ‒ завжди в цих есеях прожектор пам’яті висвітлює в них насамперед людське, а відтак і ліричне. Ці есеї схожі на стишену розмову при каві, коли тобі не читають лекцію, а просто діляться спогадами – часто приватними й тому щемкими.
Ключем для розуміння цієї книги став для мене есей "Прип’ятська республіка" ‒ не буде перебільшенням сказати, що це маленький шедевр української мемуаристики. Авторка розповідає, як київське інтелігентне товариство (ми цих людей знаємо як чільних постатей українського шістдесятництва) в радянські часи виїжджало влітку на Прип’ять. Ставили намети, палили багаття, співали й говорили в місці, де їх нарешті не прослуховували, ловили рибу й учили своїх міських дітей розвагам на природі.
Так і хочеться сказати – як нормальні люди! А мова ж про Стуса, Світличного, Свертсюка, Коцюбинську й інших достойників, яких ми знаємо в ореолі боротьби й шляхетного опору режиму. І з роками їхній образ усе більше бронзовіє, стає "історичним", а то ж були живі, прекрасні, веселі люди!
Читайте також: "Не пиши так, бо вмреш": тихий крик письменника крайньої екзистенційної напруги
Василь Стус із сином Дмитром, Прохорівка, літо 1970 року
В есеях Елеонори Соловей ця малесенька щопта людей досі жива. Метафорою, яку створив сам хід історії, є аварія на Чорнобильській АЕС, після якої ці прип’ятські місця опинилися в закритій зоні, немов накриті ковпаком минулого, що вже не вернеться. Мета, яку перед собою ставить авторка, непроста: відтворити той сміх на березі, той спів у рибальському човні, показати нам мерехтіння бакена на воді. Адже поки вона пише ці рядки, всі ці люди знову поруч, знову живі.
У цій книжці немає ієрархії, тут годі шукати "заслуженіших" і відоміших, бо Елеонора Соловей пише не про постаті з підручника, а про людей. А часом також про, здавалось би, неважливі дрібнички, але ж чому тоді саме вони так врізалися в пам’ять? Чи це прості вази, які навіюють спогад про дитинство, сім’ю й переїзд, чи це книжка про бджільництво, яку довелося чекати тридцять років, чи це невинна деталь писання слова "власне" як "власно", що відкриває нам новий погляд на біографію людини, чи це спогад про те, як голосувалося в Нью-Йорку під час Помаранчевої революції, ‒ все це вже картини не тільки приватного життя, а й епохи, що минає.
Тому я розумію пані Елеонору – час біжить, перетворюючи людей на історію, на легенди й пам’ятники, на бронзові п’єдестали, а для неї вони – справжі, тілесні, живі, незабутні, неідеальні. Тож і ця книжка – це герць не так із забуттям, як із самою історією, що перемелює людей у героїв. Так, вони були героями, але були й людьми, що любили рибалити та співати біля вогню. "Упізнання святого" ‒ це погляд на ікону, погляд крізь ікону, зворушлива спроба нагадати нам, що кожен святий перед беатифікацією був простою людиною.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
