1513 року флорентієць Нікколо Макіавеллі пише книжку під назвою "Державець", Il principe. Книжка-вибух – чесна, цинічна, безжальна. Вона стане класикою політичної філософії
Сьогодні макіавеллізм асоціюють із аморальністю й жорстокістю. Князь убиває, зраджує, обманює, хитрує. Ним керують інтереси, а не цінності. Він сміється з високих ідеалів, вважаючи їх утопією. Він творець реальної політики.
Утім Макіавеллі складніший за цей стереотип. Є одна річ, що запрошує подивитися на нього свіжим оком. Це його погляд на те, як правитель має поводитися з "великими", grandi. Це тогочасна еліта – аристократи, заможні буржуа, банкіри, землевласники. Нашою мовою – олігархи й місцеві князьки. Інтригани, хитруни, потенційні зрадники. Вони ненадійні, бо їхні власні інтереси важливіші за суспільні. Тому, обираючи свій фундамент між "великими" й народом, князь має віддати перевагу останньому, вважав Макіавеллі. Бо народ стабільніший і передбачуваніший.
Можна цю думку вважати виправданням популізму. Але можна подивитися й по-іншому – вона була симптомом нової епохи. Хитрий флорентієць часів Мікеланджело й Рафаеля бачив поступовий занепад середньовічної політичної культури. Його Князь мав перемогти місцевих князьків і побудувати централізовану державу.
Читайте також: Ліквідація й утворення районів: як зміниться архітектура влади
Це й відбулося протягом наступних 200 років. Через століття після "Державця" в Європі відбудуться кілька криз – Тридцятилітня війна, французька фронда, Англійська революція та громадянська війна. Всі ці конфлікти мали різні причини, але одна з них була суто макіавеллівська – протистояння між новими правителями та місцевими князьками. Війна модерної централізації проти середньовічної децентралізації.
У Франції наприкінці XVII століття перемогла централізація – почалася епоха Людовика XIV. У Британії всередині XVII століття Томас Гоббс пише "Левіафан" – теорію централізованої держави. Натомість на германських землях Тридцятилітня війна закінчилася Вестфальським миром і його децентралізованим принципом "чия влада – того й віра".
Важливо ось що: різні історичні епохи відповідають по-різному на питання, що краще – централізація чи децентралізація. XVII і XVIII століття створили сучасну централізовану державу. Децентралізовані країни – германські чи італійські землі, чи, наприклад, Річ Посполита – XVIII століття програли, їхні держави або ослабли, або зникли. Тоді вижили ті, де Макіавеллі виграв. Програли ті, де він програв. На жаль, вижила Російська імперія, а українська політична культура зазнала поразки.
Натомість ХХ століття, особливо його друга частина, показало колапс централізованих політичних культур – наприклад, СРСР. Найуспішнішими в ньому виявилися системи, що дозволяють максимум децентралізованої свободи: об'єднана Європа чи федеративна модель США.
Читайте також: Феодалізм і ризик відцентрового руху: вибори їх лише зміцнять
Ми не знаємо, яким буде ХХІ століття. Але маємо бути готові, що рецепти ХХ йому не підійдуть. Можливо, виживуть ті, хто матиме централізованіші моделі рішень і дій.
Це не означає, що нинішня українська реформа хибна. Навпаки, децентралізація завжди була особливістю української політичної культури. Наша держава – це армія козацьких чайок, а не турецька галера.
Але маємо розуміти, які небезпеки містить розбалансована децентралізація. У сучасному світі все більше панують відцентрові тенденції. Децентралізація стимулює ініціативу й відповідальність "знизу", проте вона має бути збалансована протилежною силою – клеєм, що тримає суспільство разом. Відцентрові ризики мають бути врівноважені централізованою рамкою.
Тому реформа має передбачати другий елемент – міцну надбудову, що забезпечує єдність країни. Якщо цього не відбудеться, її поглинуть відцентрові рухи. І тоді ми можемо загинути – як це сталося із "децентралізованою" Річчю Посполитою у XVIII столітті. Тому час знову відкрити макіавеллевого "Князя". Не все, що там є, нам потрібно, але без дечого не зможемо рухатися вперед.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
