Що відбувається з суспільством, яке травмується десятиліттями? Якому нав’язується викривлена модель як норма? Як колективна травма впливає на розвиток соціуму?
Про це у своєму блозі ля НВ пише Зоя Казанжи, інформує UAINFO.org.
Коли людина зазнає жорстокості, наруги чи знущання, її природня реакція завжди проста — забути. Ніколи і нікому не зізнаватися, бо надто боляче і страшно. Спробувати жити далі.
А насправді людина залишається наодинці зі своєю невимовною трагедією. Яка продовжується, навіть коли здається, що все давно і надійно сховане в найпотаємнішу шухляду власної пам’яті.
Одужання починається лише тоді, коли ти готовий на терапію. Тоді твоя вихлюпнута персональна травма менше душить і дозволяє почати дихати на повні груди.
Читайте також: Казанжи: Події у Киргизстані – гарний урок нашим можновладцям
Кожний із нас має свої родинні історії. Часто страшні. Часом жахливі. Як правило, переважна більшість із них була великою таємницею. У кращому випадку передавались тишком-нишком. Ці родинні історії мали нас оберігати, застерігати, робити більш обережними, вчили не довіряти, бути завжди насторожі.
І ми загорталися у свої персональні кокони, нарощували броню і нечутливу шкіру. Інакше не завжди був шанс вижити.
Згадайте популярні українські прислів'я та приказки. Вони практично всі про тяжку працю, покірність, смирення і недовіру: Аби шия, а ярмо буде; Батогом обуха не переб'єш; Покірне телятко дві мамки ссе; Більше роби та менше говори; Б’юся, як риба об лід, а не бачу свій слід; Не було добра змалку, не буде й до останку; Біда біду перебуде: одна мине — десять буде; Багатство до часу, а злидні до віку, і так далі.
Поколіннями передавався страх. Перед владою та її інституціями. Перед сильнішими за тебе. Перед тими, хто мав ресурси і міг спричинити тобі зло. Автоматично переходити на інший бік вулиці, побачивши людину в міліцейській формі. Не сперечатися з начальством. Підлещуватися до тих, хто був вище тебе по службовій ієрархії.
Бідність десятиліттями подавалась як чеснота. Радянська парадигма обмежувала можливість заробляти. Успішних нищили першими. Достаток — табу. До того ж, він міг в одну мить зникнути. Тому не варто і звикати. Так вже було в історії, і пам’ять то надійно зафіксувала. Ти маєш бути сірим, непомітним, знати своє місце. Ти — гвинтик системи, раб, функція.
Все оце сидить в нас набагато глибше, аніж ми думаємо. Тому й досі — «тобі що, більше всіх потрібно?!». Не відсвічуй, не висовуйся — безпечніше бути непомітним.
Читайте також: Казанжи: Знаете, чего я боюсь? Волны доносов и войны. Настоящей войны, на которую хоть сейчас готова Россия
А що відбувається з суспільством, яке травмується десятиліттями? Якому нав’язується викривлена модель як норма? Як колективна травма впливає на розвиток соціуму?
На щастя, тема колективної травми знову актуалізована: Голодомор; УПА і Червона Армія; Друга світова війна; Чорнобиль; 90-ті роки, розпад Радянського Союзу; окупація Криму та Донбасу, війна на сході України.
І я точно виділила б ще тему пандемії COVID-19. Це той сучасний досвід переживання колективної травми, який ще спрацює певними тригерами для суспільства в цілому і для кожної людини зокрема. Саме з пандемією ми проходимо всі етапи: шок, заперечення, усвідомлення, відновлення.
Звісно, обговорення колективних травм не таке вже й просте. Воно загострює дискусію і часто стає політично й медійно небезпечним. Наші травми накладені, нашаровані одна на одну. Наприклад, Друга Світова війна і нинішнє 9 травня. Багато тем і справді тримають нас на шпагаті — між минулим і теперішнім. І тому суспільство охоче ховає голову у пісок, стаючи страусом-боягузом. Суспільству страшно, боляче, і результат непрогнозований.
Формування національної ідентичності потребує розуміння всього, що з нами відбувалось раніше. І чесного обговорення. Без цього неможливо рухатися далі, будувати порозуміння між різними групами всередині країни й планувати майбутнє.
Коли ігноруєш минулі страждання, вони завжди дуже болісно відгукуються. І розколюють не лише суспільство, а й подружні ліжка. Як це було, наприклад, з анексією Криму. Коли військовослужбовці ВМС України, вірні присязі, покинули півострів, а їхні дружини і діти не поїхали з ними.
Психологи виділяють два аспекти, які впливають на колективну пам’ять: спогади про минуле і пам’ять про минуле, яка вбудована в технології — фільми, книжки, документи, все те, що можна передати наступним поколінням.
Читайте також: Зоя Казанжи: Що у нас вкрала радянська влада
Тому так багато з цим працюють у Росії. Передаючи так звану «колективну пам’ять» через нескладні технології: відбір героїв, транслювання лише певних, часто досить однозначних подій, оцінка цих подій, пошук «правильних» свідків, розстановка «потрібних» акцентів, штучні протиставлення і так далі.
На прикладі подій на Майдані ми бачимо, як це працює. Наприклад, з нівелюванням лексем «патріоти», «активісти». З навмисним спотворенням причин і наслідків — «через ваш Майдан почалась війна».
Російська влада витрачає колосальні бюджети на фінансування фільмів і серіалів, які транслюють «правду» про Другу Світову війну, про «героїв» ФСБ, про революцію 1917 року, про «звитяжних» російських поліцейських тощо.
Ми же знімаємо Сватів і Слугу народу. Урізаємо бюджети на історичні та сучасні кінострічки. Економимо на пам’яті і спробах переосмислити минулий досвід. Краще комедія, легкість буття, народ втомився, давайте розваг і сміху.
Чи можемо ми використовувати свої травматичні рефлексії як спонукання до руху далі? Впевнена, маємо це робити.
Варто визнати, що зараз ми досить обмежені у своєму одужанні. І надто зосереджені на собі. І чужі досвіди нас скоріше відштовхують, аніж надихають і спонукають долати власні травми. Нам здається, що те, що переживаємо ми, болить по-особливому.
Колись, через 3 тижні після терористичних атак 11 вересня 2001 року, я стояла навпроти розтрощеного крила будівлі Пентагону. Там створили імпровізований меморіал пам’яті загиблих. І я себе зловила на думці, що не вважаю переживання американців… справжніми. Це ж лише ми, українці, вміємо страждати і тужити! А вони — ні.
Здатність подивитися на чужі історії і спробувати їх зрозуміти — це про силу. Про присвоєння чужого досвіду. Про розуміння і трансгенераційність.
Травми не можна селекціонувати. Тяжко ранжувати. Складно лікувати. Зате їх легко плекати, носитися з ними далі, що ми й продовжуємо робити з ентузіазмом.
Певне, в таких колективних стражданнях теж є свій смисл. Можливо, це перший крок до одужання.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
