Світлина Руслана Канюки, "День"
Кожен із нас бодай раз у житті уявляв себе на дивані в кабінеті котрогось із усесвітньо відомих психоаналітиків. Навколо – дорогі картини, полиці зі старими книгами, вікно прочинене на центральну вулицю великого міста, і десь позаду він, сидить у напівтемряві із блокнотом у руках. Ставить ніби й прості, поверхові запитання про минуле, та за відповідями на них поступово розгортається драматична картина життя, раніше ніби й небачена, із "хрускотом" управляються задавнені емоційні вивихи й млосно затягаються старі болючі рани. Це добре
Про це у своєму блозі на "Дні" пише Анна Данильчук, повідомляє UAINFO.org.
Кожен із нас багато разів у житті розмовляв із людьми, яким у ту мить щось боліло – у душі чи на тілі. І якщо ці розмови тривали по колу роками – людина-слухач і людина-оповідач вигорали. Бо біль як постійна тема, без допомоги, терапії, розради та зцілення – виснажує, зневірює, стомлює, врешті – вбиває. Це погано.
Тривалий час один із великих цивілізаційних болів не мав своєї назви, допоки Рафал Лемкін, із родини польських євреїв-хліборобів, що навчався у Львівському й викладав у Єльському університеті, не вигадав слово для страшних катастроф, які століттями люди чинять над іншими людьми – геноцид. У тридцятих роках, ретельно вивчивши злочини турків проти вірмен, він представив свою концепцію боротьби із глобальним насиллям Лізі націй у Брюсселі та Копенгаґені, щоб уже в середині сорокових оплакати втрату десятків родичів у новому прикладі геноциду – Голокості. А 1953 року, у великому залі Мангеттен-центру в Нью-Йорку Лемкін знову розповів про ще один геноцид – цього разу радянський, в Україні, про Голодомор і не лише.
Читайте також: Без засвоєння й подолання цього досвіду нам ніколи не стати цільними людьми – Забужко
Скажете, справи давно минулих днів? Та ні, 20 листопада 2015 року стаття Лемкіна "Радянський геноцид в Україні" внесена в Росії у Федеральний список екстремістських матеріалів. Значить, злочин триває.
Є чимало справді великих людей, чиї прізвища ми вже добре знаємо, як-от Джеймс Мейс чи Ґарет Джонс, або Тимоті Снайдер чи Ен Еплбаум, що розповідають світові назовні про Голодомор, але як про нього говоримо ми, всередині свого українського світу? Свічечки, що миготять у кутках телевізійних екранів та вікнах, уривки коротких документальних хронік і довгі страшні інтерв’ю очевидців. Страшні фото, страшні тексти, страшна правда й нескінченний біль. Пам’ятаю, як хтось зі знайомих зізнався – "не можу слухати ті оповіді про матерів, які в голодному мареві з'їли своїх дітей". "Не можна так, – відповів хтось за спиною, – нашим предкам довелося таке пережити, мусиш слухати і знати".
Й ось тут дозвольте знову уявити того всесвітньо відомого психоаналітика, щоб сказав він? Чи варто максимально фокусуватися на моторошному відтворенні страждань, чи корисніше усвідомити причину й наслідок? Коли врешті із травми варто переходити до зцілення, коли врешті із жертви варто перетворитися на переможця, коли врешті в мороці страху треба розгледіти ворога? "Хто зробив з вами таке?" – думаю повторював би той психоаналітик – "Радянський режим і Росія" – "Навіщо?" – "Аби зламати, знищити, денаціоналізувати, зневірити" – "І чим усе закінчилося?" – "Ми вижили" – "Як і для чого?" – ось це точно запитав би він наприкінці сеансу. І це саме те питання, з якого б я розпочинала всі монологи, діалоги й полілоги про Голодомор в Україні.
Читайте також: Винні, тому що померли? Нащадкам катів дуже не подобається, коли їм нагадують про минулі злочини
Ірландці й вірмени, євреї та ми й іще десятки, я не напишу тут прогнозоване "нещасних націй", а напишу навпаки, десятки сильних націй пережили геноцид. Хтось уже відійшов на далеку відстань і досяг рівної державної історії, хтось, як ми, ще проживає біль, помножений російської агресією на сході. Євреї відкрили всьому людству очі на злочини нацистського режиму, відбувся Нюрнберзький трибунал, а за свастику сьогодні арештують у будь-якому куточку світу. У Москві ж на параді тисячі портретів Сталіна, футболки із радянською символікою продають навіть у центрі Берліна, а частина українців досі бояться зізнатися – нас убивали, убивають і вбиватимуть, поки врешті із жертв ми не перетворимося на переможців.
Суспільству й із суспільством – є що робити. На щастя, в Україні з'являються голоси й інституції, які намагаються осмислити травми Голодомору й водночас запропонувати шляхи терапії, такої необхідної нашій нації. Історії тих, хто вижив, оповіді про тих, хто рятував, викриття злочинців і допомога чужих – про це дуже важливо говорити сьогодні.
P. S. Якщо я буваю в Києві в листопаді, у час поминальних днів голодоморів, то стараюся зайти на меморіал, тільки обов’язково ввечері, коли немає людей і телевізійного вінкопокладання. Меморіал збудований не за класичними канонами радянських шкіл монументальної сірості, а щиро, так мені здається. Вулиця Лаврська, тиха й давня, точно лежить десь біля серця столиці, удалині миготять фари автомобілів на дорозі, а дівчинка з колосками стоїть ніби жива й геть не зломлена. Оточена сотнями свічок, у вишиванці посеред зимового холоду, із п’ятьма колосками, притиснутими до грудей, вона не жертва. Вона зосталась із нами назавжди, щоб розповідати про нашого одвічного ворога й нашу обов’язкову перемогу добра над злом.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
