Хоча народилася Леся Українка на теренах Російської імперії, де переважно й жила, однак до російської культури, а також до російської дійсності ставилася прохолодно
Про це для "Дня" пише Петро Кралюк, повідомляє UAINFO.org.
Якщо проаналізувати її твори, то бачимо, що зверталася вона переважно до європейських літературних та історичних сюжетів. Її героями були стародавні греки й римляни, Трістан та Ізольда, Дон-Жуан, шотландський король Роберт Брюс та інші. Є в неї навіть поема "Віла-посестра", в якій поетеса віртуозно використала мотиви сербського фольклору.
Звісно, є в її творах звернення й до української історії та українських реалій. А ось російську історію та російську дійсність Леся Українка намагається обминати.
Якщо їй доводилося писати про Росію, то радше вона це робила у плані негативному. Наприклад, таке негативне ставлення бачимо у драматичній поемі "Боярині". Переважно її дія відбувається на теренах Московії, куди їде служити головний герой, українець Степан, котрий став боярином. На чужину він узяв із собою дружину Оксану, котра походила із козацького старшинського роду. Дія драматичної поеми відбувається в непрості для України часи Руїни.
Головна героїня не може прийняти московських реалій, де панує деспотизм. Вона каже своєму чоловікові, що тут – наче в неволі татарській:
А що ж? Хіба я тут,
не як татарка,
сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
холопів продають…
Чим не татари?
Зрештою Оксана не витримує московської неволі й помирає. По-своєму ця смерть видається символічною: вільна українка не може жити в деспотичній Московії.
Читайте також: Наша євроінтеграторка: як Леся Українка наближала Україну до Європи
Не випадково в Радянському Союзі драматична поема "Бояриня", починаючи з 1930-х років й аж до часів перебудови, фактично була під забороною. Цей твір не видавали, не ставили на сцені. Не увійшов він і до академічного видання творів Лесі Українки.
У письменниці є й інші твори антиросійського характеру. Наприклад, памфлет, написаний французькою мовою – "Маленька поема в прозі, присвячена поетам і артистам, котрі мали честь привітати імператорське російське подружжя у Версалі". У цьому творі Леся Українка засуджує діячів французької культури, які брали участь в офіційних церемоніях на честь російського царя Миколи ІІ під час його перебування у Франції 1896 року.
Є в Лесі Українки незавершена стаття "Джон Мільтон", присвячена видатному англійському поетові XVII ст., авторові відомої поеми "Втрачений рай". У цій розвідці письменниці йдеться про соціально-політичні та культурні обставини, в яких довелося діяти Мільтонові. Причому Леся Українка спеціально порівнює ці обставини більш ніж двохсотлітньої давнини з реаліями Російської імперії наприкінці ХІХ ст.
Зокрема, вона пише: "Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, у нас людей не палять, та зате часто "печуть без вогню". Або, наприклад, таке: "Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, а в Росії її й досі немає". Чи таке: "В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас". Подібних порівнянь у згаданій статті можна знайти дуже багато.
Звісно, Леся Українка знала російську культуру, була обізнана з літературним життям. Скажімо, за радянських часів літературознавці особливо наголошували на тому, що Леся Українка перебувала під впливом роману Миколи Чернишевського "Що робити?" Так, цей твір вона читала і присвятила йому чимало уваги у своїй літературно-критичній розвідці "Утопія в белетристиці". Але ставилася вона до цього твору доволі критично.
Леся Українка не заперечує, що роман "Що робити?" користувався чималою популярністю в середовищі прогресивної російської молоді. Навіть зазначає, що "мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання".
Однак письменниця вказує на слабкі сторони твору. А вони є. Вона пише: "Не можна сказати, щоб у романі "Что делать?" не було зовсім щирих белетристичних елементів, але в тім-то й сила, що вони стоять зовсім нарізно від елементів ідейних цього твору. Найкращі в романі описи й діалоги ілюструють просто дрібний міщанський побут не гірше, але й не ліпше, ніж у більшості письменників-реалістів середньої руки, але "нові ідеї" дуже слабо зв’язані з цією частиною твору Чернишевського, а до нашої теми вже й зовсім ніяк не відносяться. В міру того, як у романі виступають на передній план "нові" люди.., пластичність подробиць зникає, яскравість барв блідне, діалоги тратять рухливість, коментарі "від автора" займають все більше місця, і важкої праці коштує теперішнього читача побороти це оповідання про "нових людей" до кінця".
Читайте також: Леся Українка була поміж нас на Євромайдані. І не лише на графіті
Чи не єдиний виняток серед "нових людей", які можуть привабити в романі читача, – це постать Рахметова, який, зазначає письменниця, "натякає нам на щось справді оригінальне і нове, хоч, може, й нетипічне, виїмкове…"
Критично ставилася Леся Українка й до зображення соціалістичного ідеалу в романі "Що робити?". Вона писала: "…Белетрист Чернишевський сам гаразд не тямив, скільки "старого" (навіть як на його часи) в тій піонерці практичного соціалізму Вірі Павлівні, що "нежится в своей постельке" і там же п’є чай наполовину з товстою сметанкою із рук закоханого чоловіка, тим часом як швачки в її "ідеальній" соціалістичній робітні давно вже гнуться над шитвом, заробляючи "справедливу" плату й дивіденди не лише собі, а й "закрійниці" Вірі Павлівні".
Сам же "соціалістичний рай" у четвертому сні Віри Павлівни, на думку Лесі Українки, має непереконливий вигляд. "За гріх Чернишевського, яко белетриста, – пише вона, – відпокутував ідеал, покладений в основу "Что делать?". Навмисну механічність, схематичність подій і характерів, убожество психології, тенденційну матеріальність описів пізніші читачі здатні були – хто щиро, хто нещиро – ставити на карб самим формам прийдешнього життя: "Коли вірити, що такий буде справді "грядущий рай" і що він неминучий, то – горе тому, хто доживе до такого!" – казали вони".
Леся Українка вважала, що соціалістичний ідеал у романі "Що робити?" має вигляд карикатуру. І вона робить такий висновок: "Карикатура вийшла сама по собі, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою при белетристичних ситуаціях, і тим несвідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел".
Ці та інші характеристики роману «Що робити?» засвідчують, що цим твором Леся Українка не захоплювалася. Він не був для неї взірцем й аж ніяк не міг чинити вплив на письменницю – на противагу тому, що стверджували радянські літературознавці.
Леся Українка знала твори й інших російських письменників: Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Івана Тургенєва, Федора Достоєвського. Проте говорити про її захоплення російською літературою не доводиться. Її набагато більше приваблювала література західноєвропейська.
У певному сенсі Леся Українка ніби стала попередницею Миколи Хвильового, який в 1920-х роках висунув гасло "Геть від Москви!" й закликав орієнтуватися на психологічну Європу – принаймні у плані культурному.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
