Зі зникненням СРСР із політичної мапи світу не зникли радянські моделі поведінки. Їх успадкували навіть ті, хто вже народився за часів Незалежності. Вийти з-під "ковпака", виявляється, складно навіть тоді, коли його обриси ледь помітні
Про це для "Тижня" пише Христина Шпук, повідомляє UAINFO.org.
"Насправді від таборів ніхто не відмовився, просто їхні функції перебирала на себе школа, дитячий садочок, їдальня, лікарня, санаторій, паспортний стіл, вагон у поїзді", – так історикиня Олена Стяжкіна описує життя в’язнів і працівників ГУЛАГу "після таборів" у коментарі для книжки "Я змішаю твою кров із вугіллям" Олександра Михеда.
Ідеться про форму поведінки особистості, яка зростала в одних обставинах, а продовжила розвиватися в зовсім інших. Люди, які в часи СРСР працювали або перебували під наглядом у виправно-трудових таборах, згодом вийшли на волю та продовжили виховувати дітей і спілкуватися з іншими вже в новій звичній манері – із намаганням контролювати, неприхованою жорстокістю та невпинною жагою підпорядковувати всіх чітким правилам.
Причому ці правила, переважно абсурдні, навіть не модифікувалися, а збереглися донині в першопочатковій формі: "Закрий рота і їж", "Дають – бери", "Не крути носом". А фінальний аргумент завжди незмінний: "Тому що я так сказав/-ла". Чому діти таких батьків виросли в атмосфері страху – зрозуміло й логічно.
Читайте також: Поле бою – людина: перемогти, свідомо зменшуючи власні сили, не вдасться
Діти незалежної України цей страх отримали у спадок і передають далі у своїх сім’ях. Їх привчила до цього також багато в чому скопійована з радянської система освіти, яка унеможливлює розвиток будь-якого критичного мислення. Окрім того, рольові моделі "наглядач і підпорядкований" часто відпрацьовують не лише в сімейних або робочих стосунках. Радянщина кинула свою тінь і на свідомість молодих українців як громадян.
Ще з радянських часів у пошуках причини та пояснення тяжкого становища загал приглядався до владних персоналій, а не до економічної системи тотального підпорядкування. Ілюзія, що стане добре тоді, коли до влади прийде хтось дорослий і відповідальний, хто все "порішає" та "знає, як краще" – наслідок давно вкоріненого в суспільну свідомість патерналізму, який знову й знову ставить країну в режим очікування.
Українська молодь потребує не лише здолати патерналізм, а й визначити власні ціннісні координати. Адже можливість упоратися з обіймами зовнішнього "русского мира" з’явиться не раніше, ніж коли розчиниться внутрішній "русский мир". Той самий, який найбільше помітний у культурному вимірі.
Так, до рейтингу "100 найкращих пісень в Україні за сьогодні", опублікованого сервісом Apple Music, увійшло 58 російськомовних композицій і жодної українськомовної. Тут ідеться не про музику як про культурний продукт, бо на це будь-яка молода людина має заготовку із виправданням: "Ми слухаємо музику англійською, іспанською, італійською мовами. Так, російських пісень у плейлисті більше, але це лише тому, що ми знаємо цю мову та розуміємо текст".
Читайте також: Волошина: Росіяни – раби. Але не тому, що над ними є господар, якого вони раптом відчули
Ідеться про інструмент втручання в національне самовизначення – чому ми залишаємося прихильниками творчості фактичного ворога? Музика мовою держави-агресорки істотно впливає на українську молодь – русифікує, а поза тим і схиляє до ментального самогубства. Бо що ж тоді наше, за якими ознаками відрізнити українського виконавця від російського?
Тож проблема полягає в неготовності молодості відмовитися не лише від музики Басти чи Лепса, а й Монатіка чи Насті Каменських. Українське "російське" гірше за саме російське, тому що не лише віддаляє від нашої традиції, а й створює не той музичний етнокод, на який мали би спиратися молоді українці. Тож це хороша спроба дати відсіч – пасивно, звичайним ігноруванням російського культурного продукту.
Але сила поглинання переважила силу відторгнення: українській молоді бракує відчуття відрази до низькопробного та шкідливого матеріалу. Це питання відсутності національної саморефлексії та наслідок недостатності свободи: вибору, руху, пізнання. Не відмовляючись від російського продукту, українська молодь не просто не покращує ситуацію, а відверто погіршує її.
Чарти, результати ґуґл-трендів та інші рейтинги контенту, який шукає молодь у мережі, часто стають яскравим маркером того, в якому культурному полі ми перебуваємо. Держава може забороняти окремі соцмережі чи гастролі певних виконавців, однак вибір кожного окремого користувача – це теж свого роду голос "за" чи "проти" свідомої русифікації.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
