Нова ескалація між Вірменію та Азербайджаном, вже друга за останні місяці й небезпечнішаа, ніж попередня, знову нагадує нам, що ніяких заморожених конфліктів не буває. Що кожний заморожений конфлікт вагітний війною. Що припинення вогню й режим тиші, навіть якщо про нього домовляються на дуже високому рівні й за міжнародним посередництвом, рано чи пізно переростає в нові обстріли і може призвести до нової великої війни. Нам це треба пам’ятати саме тому, що Кремль вибудував на Донбасі саме карабаський конфлікт із військового погляду, конфлікт так званої низької інтенсивності
Про це для "Букв" пише Віталій Портников, повідомляє UAINFO.org.
Саме в таких конфліктах вогонь може припинитися, а потім знову розпочинатися з іще більшою силою. Можуть гинути військовослужбовці та мирні мешканці. І так може тривати десятиріччями. Це ідеальна пастка, і росіяни добре знають про це, бо вже створили таку пастку для Вірменії та Азербайджану. Й обидві країни потребують Росії для того, щоб із цієї пастки вийти – принаймні так можуть вважати в Єревані та Баку. Хоча найкращий вихід із пастки Карабаху – усвідомити, кому конфлікт є вигідним насправді, хто десятиріччями є бенефіціаром цього першого територіального конфлікту на пострадянському просторі.
А бенефіціаркою є саме Москва. Росія є офіційною союзницею Вірменії та гаранткою того, що ця держава не буде знищена сусідами, з якими вона десятиріччями, якщо не сторіччями, не може знайти порозуміння – Туреччиною та Азербайджаном. Однак водночас Москва перебуває в теплихвідносинах із Азербайджаном і створює надію, що рано чи пізно заплющить очі й дозволить Баку без серйозних для себе військових наслідківповернути контроль над азербайджанськими територіями, які з початку дев’яностих років перебувають під фактичним контролем Вірменії.
І так було з першого дня цього конфлікту. Навіть не з кінця 80-х, а з 20-х років минулого сторіччя, коли території із переважно вірменським етнічним населенням виявилися у складі Азербайджанської РСР тому, що більшовицька Росія, яка окупувала і Вірменію, і Азербайджан, потребувала тоді підтримки братерської для азербайджанців Туреччини. А оскільки незалежні Вірменія та Азербайджан вели війну за ці території, незакінчена війна повернулася в перші ж роки горбачовської перебудови. І тоді, до речі, Москва підтримувала не вірменів, а азербайджанців – негативно поставилася до самої ідеї передачі Нагірно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР, заарештувала членів комітету "Карабах", цієї першої некомуністичної політичної формації в Радянському Союзі, звинувачувала вірменів у зростанні націоналістичних настроїв.
Читайте також: Чи розпочнеться на Південному Кавказі повноцінна війна? Чим особливий новий конфлікт
Але коли такі настрої почали зростати й в Азербайджані, і в цій країні зазнали поразки місцеві комуністи, Москва обрала Вірменію. Зовсім не з великої любові до вірменського народу, Кремлеві на нього начхати, а тому що виникла загроза, що Азербайджан сам зможе порядкувати своєю нафтою і вийде зі сфери впливу Кремля. Карабаський конфлікт став тоді для Москви інструментом впливу на азербайджанське суспільство, сподіванням на те, що до влади прийдуть проросійські сили, які віддадуть країну під кремлівське покровительство.
Цей план виявився успішним тільки частково. Поразка в Карабасі дійсно маргіналізувала азербайджанських націонал-демократів, примусила президента країни й лідера Народного фронту Абульфаза Ельчибея зректися влади. Але водночас Москві не вдалося зробити керівником країни свою маріонетку. До влади в Баку прийшов колишній багаторічний керівник радянського Азербайджану та член Політбюро ЦК КПРС Гейдар Алієв, якого свого часу навіть бачили серед спадкоємців Леоніда Брежнєва. Саме цей досвідчений державник із чекістськім минулим вибудував в Азербайджані авторитарний сімейний режим, здатний маневрувати між Заходом, Туреччиною та Росією й ігнорувати азербайджанське суспільство.
Однак і Вірменія встала заручницю своєї перемоги. Бо тепер її виживання та контроль над Карабахом залежали від союзу з Росією. Це призвело до маргіналізації вірменських націонал-демократів. Засновник комітету "Карабах" і перший президент Вірменії Левон Тер-Петросян теж зрікся влади – до речі, зрікся саме тоді, коли вже був близький до віднайдення компромісу щодо Карабаху з Алієвим.
Москва довірила Вірменію тим, хто точно її б не підвів і повністю залежав від її ласки – колишнім карабаським польовим командиром Робертові Кочаряну й Сержеві Саргсяну, які й стали другим і третім президентами Вірменії. Ці люди вибудували у країні корумпований маргінальний режим, який водночас, на відміну від азербайджанського, не був здатний повністю ігнорувати власне суспільство. Але й опиратися Москві теж не міг. Доказом цього стала відмова Саргсяна від підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом після зустрічі із Володимиром Путіним і подальший вступ Вірменії до Євразійського економічного союзу.
Однак потім у Вірменії сталося те, чого досі не відбулося в Азербайджані (але ще може) – своя "кольорова революція", яка позбавила влади клани, що керували країною після відставки Тер-Петросяна, і привела на вищу посаду у країні, улюбленця протестувальників Нікола Пашиняна. Пашинян – не просто чужа людина для Путіна, він іще й той, хто зазіхає на вплив і безпеку його друзів Путіна. Так, уже котрий місяць перебуває між в’язницею та свободою другий президент Вірменії та перший президент самовиголошеного Карабаху Кочарян. І незважаючи на те, що Путін продовжує особисті контакти із Кочаряном, Пашинян ніби не помічає цих сигналів російського правителя й не усвідомлює їхніх наслідків для себе та для своєї країни.
Читайте також: Час варити щі: медведчукам слід повчитися у Вірменії
А президент Азербайджану, спадкоємець свого батька Ільхам Алієв – помічає. І може вважати, що зміна статус-кво у Вірменії, самостійне рішення вірменського народу щодо того, хто правитиме в цій країні, може створити для нього вікно можливостей. Що в разі спалаху війни між Вірменію та Азербайджаном, хто б не був реально її ініціатором (адже це немає великого значення, у конфлікті низької інтенсивності режим тиші може бути порушений будь-якої миті), Росія не буде активно втручатися на вірменському боці й дозволить Азербайджанові відновити контроль над частиною своїх територій – якщо не над самим Карабахом, то над так званим поясом безпеки, азербайджанськими територіями, які оточують Нагірно-Карабаську автономну область, перетворюють її на анклав, що немає спільних кордонів із Вірменією – так і заадумали більшовики. А може, і над самим Карабахом, якщо поталанить. Адже навіщо Росі допомагати Пашинянові?
І дійсно – навіщо? Треба розуміти, що з об’єктивної позиції Москва сьогодні зацікавлена не в перемозі Вірменії, а в перемозі Азербайджану, бодай частковій. Бо це буде ще ще одним доказом того, що всі ці майдани, всі ці спроби обрати собі керівництво, яке не узгоджене із Кремлем, можуть у результаті призвести тільки до національного краху й занепаду. Москва доводила це у Грузії під час російсько-грузинської війни. Москва доводила це в Україні після Майдану, коли окупувала Крим і Донбас. Чому б не довести це й у Вірменії, тим паче, не своїми руками? Питання тут у тому, які масштаби вірменської поразки запланували у Кремлі – зараз чи під час наступного етапу конфлікту. Чи йде мова про контроль за ланцюгом безпеки або над усім Карабахом чи навіть про появу азербайджанських військ на території самої Вірменії, що дасть Росії можливість безпосередньо виступити в ролі її захисниці, сьогодні важко сказати. Тим паче, що кремлівські плани зовсім не завжди втілюються в життя так, як вони написані у кабінетах.
Не завжди саме тому, що у Кремлі здатні прорахувати власні дії, дії керівників країн, які перебувабть у кремлівський пастці, навіть західних лідерів чи президента Туреччини. Але ніколи не здатні прорахувати, як реагуватимуть народи.
Саме тому Москві не вдалося перетворити на маріонеткову державу Азербайджан. Саме тому в Москві проґавили мить, коли остаточно прогнив клановий режим у Вірменії. Саме тому в Москві навряд чи усвідомлюють, як реагуватимуть на справжню війну звичайні вірмени й азербайджанці. Адже кожна війна виявляє в національних настроях те, чого жодний політичний прогнозист чи етнолог не може передбачити. Тим паче, що у Кремлі взагалі ігнорують народи, там вірять тільки у гроші й силу.
Але що передбачити можна, так це те, що до того часу, як Азербайджан і Вірменія не будуть здатні врегулювати проблеми, які є навіть не між цими країнами, а між цими народами, вони залишатимуться у кремлівський пастці, і їхній розвиток – не просто як країн, а як народів, залишатиметься під сумнівом. Азербайджанців і вірменів може врятувати не перемога однієї країни над іншою, а тільки добросусідство й готовність разом, без Росії, відбудовувати майбутнє свого непростого регіону. Тільки ця готовність знищить російську можливість маніпулювати Вірменією та Азербайджаном і перетворювати народи цих країн на учасників вистави в театрі своїх геополітичних амбіцій.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
