Цей текст про ціну слова я свідомо почну з однієї нашої розмови з Гією 30 років тому. У Львові восени 1989 року. Звісно, тоді нічого особливого чи значимого в цій розмові я не бачила, ми часто перетиналися "на барикадах", якихось студентських акціях у Києві та Львові. Але, як це часто буває, після смерті людини, особливо після такої мученицької смерті, її слова чи вчинки, чи взагалі будь-що з нею пов’язане набувають сенсу та стають вагомими
Про це для "Радіо Свобода" пише Мирослава Барчук, повідомляє UAINFO.org.
Журналіст Григорій Гонгадзе (1969–2000)
Відчуття своїх
Отже, Львів. В 1989–1990 роках ми з друзями їздили до Львова ледь не щомісяця. Плацкарт, студентський квиток за п'ять рублів. Для киян, що, як і я, все дитинство жили подвійним життям у чужому російському середовищі, яке починалося за порогом, Львів був вражаючим концентратом українства, однодумців, своїх, столицею свободи, самвидаву й заборонених книг на стометрівці біля Оперного, синьо-жовтої символіки, старовинного етнічного одягу, вражаючих за масовістю та духом мітингів й акцій, незабутнього братання, забороненої УГКЦ, про яку ми знали лише з підручників атеїзму, і яка нарешті виходила з підпілля, нової української бардівської музики й театру.
Ми зупинялися на ночівлю у двох точках. Зрідка в Маркіяна Іващишина й часто в Романа Головача, молодого львівського скульптора. Хата Романової бабці перетворилася на прекрасну комуну, базовий табір для київських студентів і для молодих "революціонерів" із усього Радянського Союзу, яких львівське дихання свободи так само вабило до себе, як і нас.
Ті, хто приїздив або заходив, часто вивішували на даху прапор своєї країни. Тому вже на підході ми бачили, що, скажімо, сьогодні в Ромка литовці. Або естонці. Або грузини. Як того вечора в жовтні 1989 року, коли в накуреній вітальні я зустріла Гію Гонгадзе в чорному гуцульському сардаку, розшитому червоними крученими шнурками.
Всі якраз повернулися з фестивалю "Червоної рути", були заряджені й наелектризовані того вечора.
Георгій Гонгадзе на першому фестивалі "Червоній руті". Чернівці, 1989 рік
У гаморі, цигарковому диму, серед чиїхось спальних мішків, наплічників, пляшок "Аліготе", чашок із чаєм і бутербродів, перекрикуючи одне одного, обговорювали нечуване: як міліціонери пробували затримати й побити громадянина США – бандуриста Павла Писаренка, як удалося пронести за пазухами синьо-жовті прапори на стадіон, як Жданкін звернувся зі сцени до міліції "Хлопці, кому ви служите? Станьте людьми!", і як стадіон разом зі Жданкіним, Морозовим і Драчем заспівав заборонений гімн, "Ще не вмерла Україна".
Львів’яни розповідали, як у перший день фестивалю на залізничному вокзалі в Чернівцях розгорнули прапори – Гія грузинський, а вони український – і міліціонери, які відразу ж підійшли до їхньої компанії, потупцявши та для форми полякавши, так і не змогли ці прапори відібрати, а отже система вже "слаба та приречена".
Для мене це було диво, бо нас буквально напередодні побив київський ОМОН, коли ми повертались із вечора Дмитра Павличка й розгорнули національні прапори на Хрещатику біля фонтанів, на площі Жовтневої революції.
Читайте також: Глібовицький: Місце в історії для Кучми з Литвином – під силуетом зниклого й закатованого Гонгадзе
Того вечора Гія сказав, що коли весь стадіон у Чернівцях встав і заспівав "Ще не вмерла Україна", у нього з’явилося відчуття, ніби давним-давно втратив когось рідного чи просто близького, все життя жив без цієї людини, вже навіть змирився з утратою, й ось цієї миті раптом виявилося, що ця людина жива. Від цієї фрази у вітальні на кілька хвилин навіть змінився настрій, і всі примовкли. Бо це було влучання в точку, і в усіх нас було те саме: перше відкриття й відчуття своїх.
До речі, головний емоційний спогад про той вечір і взагалі про ті часи – це саме незатьмареність і щирість цих першовідкриттів. Коли для них не потрібно ніякого маскування чи прикриття, ні іронією, ні скепсисом, ні глазур’ю, нічим узагалі.
Початок 1990-х у Львові. Георгій Гонгадзе гордий за своє грузинське коріння. Кинджал дідів
Найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова та поняття здевальвовані
Й ось тепер про слова. І їхню ціну й цінність.
Я вже не раз переконувалася, що найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова й поняття здевальвовані.
Найчастіше слова й поняття знецінюються, коли їх експлуатують у власних інтересах люди, для яких ці слова – не більше, ніж порожній звук. Неважливо, хто ці люди, політики чи активісти, чи медійники, чи лідери суспільної думки. Іноді ми нівелюємо слова, коли більше й більше підвищуємо градус дискусії, не відчуваючи межі між пафосом і несмаком. Аж доки поступово й непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупкою. Їх стає тяжко відрізнити від підробки, симулякру. Їх незручно вживати, і ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною долею іронії.
Але навіть не це головне. Я бачу певний зв'язок між знеціненням слів і морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Тобто ці кризи спочатку проявляються в мові й уже потім у реальному житті обертаються серйозними викликами та катастрофами: обранням на демократичних виборах цинічних людей, для яких країна – лише ресурс, втратою територій, руйнуванням державних інституцій, реалізацією сотнями українських журналістів російських сценаріїв із розколу суспільства та розхитування держави й багатьма іншими бідами.
Повернення значення словам, наповнення їх змістом можливе. Але воно відбувається в межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям. Так ми останні шість років дуже високою ціною повертали значення словам "рідна земля", "гідність", "захисник батьківщини", "народ" і багатьом іншим. Принаймні більша частина суспільства відчула вагомість цих понять.
Яскравим прикладом морально-етичної суспільної дискусії між тими, хто відчуває цінність певних понять, і тими, для кого це далі порожні звуки, була суспільна дискусія "какая разніца", спровокована новорічним зверненням президента. Цікаво, що у своїй промові Зеленський говорив про єдність країни, яка повинна стати національною ідеєю. Але для одних (і для самого Зеленського) ціннісною основою національної ідеї є добре освітлені вулиці та, як писали президентові критики, вміст холодильника, а для інших – національні символи.
Георгій Гонгадзе в ложі преси Верховної Ради України
Ціна обману і зневіри – "поле крові"
У Лесі Українки є коротка драма "На полі крові". Це переосмислення євангельської історії про Юду Іскаріота, який зрадив Учителя за 30 срібняків і повісився. Вважають, що це Лесина відповідь на кілька модних на той час інтерпретацій, які можна назвати сучасним мемом "не все так просто".
Читайте також: "Справа Василя Стуса" проходить той шлях, який довелося долати самому поетові – письменниця
Леся Українка (1871–1913)
На початку ХХ століття з’явилося кілька творів, в яких Юда, так би мовити, підлягав психоаналізу, його переосмислювали й подавали вже не як зрадника, а як трагічного персонажа, страждальця та бунтаря проти Бога.
Наприклад, Юда Іскаріот в однойменній повісті сучасника Лесі Українки Леоніда Андрєєва – це не відступник, а страдник, який опинився в безвиході та зраджує Христа з надривної любові, і навіть смерть його на вітрі, на кривому дереві над Єрусалимом – трагічна та прекрасна. Як і останні його слова: "Так встреть же меня ласково, я очень устал, Иисус".
У Лесиній інтерпретації Юда інший. Він іде за Христом, бо піддається "балаканині про любов" (порожні слова для Юди, нічого не стоїть за ними, він повівся, але скоро зрозумів, що помилився). А йде він за Христом для того, щоб Царство Боже застати тут і тепер, "порішать проблєми", бо "жебрацьким хлібом жити і вік поневірятись" він не хоче. Врешті бачить, що земного раю з Учителем він не знайде, і зраджує його. Точніше продає і каже про це прямо – "дурень той або злочинець, хто да́рма віддає. Хто ж продає, то значить, що йому потрібні гроші, а більше нічогісінько не значить".
Але важливо не це, важливо те, що замість вчинити самогубство, як в євангелістів, Лесин Юда за 30 срібняків купує поле – Поле крові – і в поті чола обробляє його, працює до нестями, щоб виростити урожай і заробити гроші. Тобто отримати хоч якусь матеріальну компенсацію за свою помилку, за те, що повірив у Христові слова. Витиснути із ситуації все до краплі. Поле крові того, кого він видав на смерть, стає полем для отримання вигоди.
Я часом думаю про цей образ. Думаю, чи можемо ми робити більше, щоб не давати негідникам паразитувати на символічних і буквальних полях крові. Не дати отримувати дивіденди на цих полях, цинічно використовувати "балаканину про любов" і збирати реальні врожаї. Скільки років потрібно суспільству, щоби ставати відпорнішим до такого паразитування? Що суспільство відчуває внаслідок обману? Зневіру й апатію? Отримує досвід? Вивчає урок?
20 років після вбивства Гії Гонгадзе. П'ять президентів, 15 генпрокурорів. Уже четвертий президент України обіцяє суспільству розкрити вбивство Гонгадзе, "бере на особистий контроль", називає це "справою честі" (ще одне знецінене слово), і щоразу все обертається безчестям і продовженням цинічного політичного консенсусу – дати спокійно дожити замовникові.
Георгій Гонгадзе (у чорному костюмі) спілкується з президентом України Леонідом Кучмою, 1999 рік
Іноді я розмірковую про те, як би розвивалася країна 20 останніх років, якби цю справу доведели до кінця. Якби ми змогли добитися покарання вищих посадових осіб країни за журналістове вбивство. Якби замовник отримав вирок і називався злочинцем, а не патріархом української політики? Чи були б ми іншим, здоровішим суспільством й іншою державою? Думаю, що так.
А поки нам лишається платити дуже високу й болісну ціну. Сучасним Дон Кіхотам, як Гія, – за правду. Суспільству – за віру в брехню.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
