Із певним здивуванням я прочитав заяву на сайті Українського наукового інституту Гарвардського університету про системний расизм і расистське насильство, пише для "Тижня" Олександр Мотиль
Із першим абзацом, у якому Інститут "засуджує всі форми расизму й расистського насильства", усе гаразд. Трохи віддає духом часу, але будь ласка.
Складніше із другим абзацом, у якому Інститут заявляє про "потребу науковим установам створити безпечні й інклюзивні оточення та свідомо шукати способів уповноваження вразливих народів, підсилення маргіналізованих голосів і підтримання більшої різноманітності". Це також непогано, хоча викликає запитання. Чи мають такі хороші соціальні цілі бути завданням установи, що займається науковою діяльністю? І якщо так, то як Інститут має перевести ці красномовні слова у практичну діяльність? Бо йдеться не про маргіналізованих кримських татар чи інші меншини України, а про афроамериканців, іспаномовних американців та інших.
Читайте також: Сучасні "антирасисти" вважають себе марксистами, але насправді ними не є. Й ось чому
Тут проблема. За весь свій час в українознавстві (а це 45 років!) я зустрів тільки одну афроамериканку-україністку. І жодного іспаномовного україніста. Їх так мало тому, що їм заборонений доступ до україністики? Навряд. Просто немає особливого зацікавлення. Що, до речі, логічно та зрозуміло. Який же амбітний афроамериканець чи амбітна іспаномовна жінка робитиме PhD із україністики? Набагато корисніше й доцільніше здобути освіту в сфері бізнесу, права, медицини тощо. Бар’єрів до україністики немає. Але є розсудливість і розум.
Найскладніше із третім й останнім абзацом, у якому заявлено, що Інститут здійснюватиме "антирасистську активність як індивіди та як члени" закладу. Отже, якщо таку діяльність планують запровадити в життя, вважають, що це мали зробити раніше, але не зробили. Одне слово, це речення є каяттям за відсутність антирасизму (що, згідно із сучасною логікою, тотожне присутності расизму).
Звичайно, кожен має право на каяття й моральне відновлення. Річ у тім, що за всю свою українознавчу діяльність я жодного разу в Інституті не зустрів жодного расистського вияву, зауваги чи думки. Наголошу: жодного разу. А був я в Кембриджі на різних конференціях, виступав із доповідями, навіть тричі викладав на літній школі. До того ж знаю майже всіх членів Інституту особисто, багатьох навіть дуже добре. І повторю, що жодного прикладу будь-якого расизму проти афроамериканців, іспаномовних американців, а тим паче поляків, росіян чи євреїв я не бачив. Інститут, як і всі його члени, завжди був і досі є осередком толерантності, відкритості й етичності.
Читайте також: У Франції перейменували роман Аґати Крісті – через расизм
У виданнях, конференціях і виступах в українському Гарварді є багато гарячих дискусії на різні теми, але немає расизму, шовінізму, етноцентризму чи антисемітизму. Натомість є імпозантна різноманітність. В Інституті стажувалися, виступали з доповідями жінки, чоловіки, американці, європейці, українці, поляки, росіяни, євреї, ґеї, ліберали, консерватори.
То навіщо каятися за неіснуючі провини? І навіщо сумніватися в раціональності афроамериканців та іспаномовних? Бо в цій заяві, свідомо чи ні, криється припущення, що вони були б україністами, якби тільки зрозуміли привабливість українознавчої кар’єри. Стороння людина могла б подумати, що такий натяк на якусь неадекватну розважливість дещо зневажливий. Адже афроамериканців та іспаномовних не треба просвіщати. Вони точно знають, що їм корисно й не корисно, і точно розуміють, що кар’єра в україністиці чи славістиці більше дверей зачинить, аніж відчинить.
На завершення іще таке. У другому абзаці заяви сказано, що "ми [Інститут] повторюємо [echo] слова й сентименти наших колег із Асоціації славістичних, східноєвропейських та євразійських студій при Гарварді". Тобто своєю самокритикою Інститут приєднався до панівного академічного дискурсу в США. Останніми місяцями, як читачам, мабуть, відомо, університети одне за одним каються, висловлюють свою глибоку відданість антирасизмові та засуджують будь-які прояви будь-якого забороненого мовлення. Бо, згідно з теперішнім Zeitgeist’ом, так мусить бути. Неважливо, чи вірять. Головне, що каються.
З одного боку, можливо, це непогано – більш ніж учасно. Проте з іншого – трохи нагадує (принаймні одному україністові та радянологові) звички радянських часів.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
