Греція та Туреччина – два члени НАТО – протягом останніх місяців балансують на межі відкритого військового протистояння.
Причиною конфлікту стали спроби видобутку газу в акваторії Егейського моря, яку обидві країни вважають своєю.
Чи здатен Альянс вирішити проблеми між своїми членами й зупинити війну? Вирішення цієї проблеми ускладнюється тим, що архітектура світової безпеки й так ослаблена і не може запропонувати посередника для діалогу між ворожими сторонами.
Протистояння тривалістю у століття
Історія конфлікту між Туреччиною та Грецією налічує багато століть – від часів Візантійської імперії.
У минулому сторіччі кульмінація конфлікту припала на 1970-ті роки. В умовах "нафтового шоку" 1973 року Туреччина направила у спірні райони Егейського моря сейсмологічне судно для пошуку нафти та газу.
У відповідь Греція висадила десант на спірних островах та на Кіпрі, після чого там відбувся військовий переворот і, зрештою, повноцінне вторгнення турецької армії у 1974 році.
З моменту конфлікту на Кіпрі минуло 46 років, але протистояння двох держав не припинялося.
Амбітна спроба примирення на початку 1990-х років зірвалася вже у 1995-му через суперечку навколо спірного острова Імія/Кардак. Ситуація загострилася настільки, що Сполученим Штатам довелося направити туди свій флот і дипломатів, які схилили сторони до переговорів.
У 1999 році Греція і Туреччина знову пішли на примирення, передусім на тлі страшних землетрусів в Афінах і Стамбулі, однак уже у середині 2000-х років стосунки знову зіпсували численні інциденти на спірних ділянках кордону та провал мирних переговорах щодо замороженого конфлікту на Кіпрі.
У 2010 році стосунки покращилися через турецьку зовнішньополітичну концепцію "нуль проблем із сусідами", яку активно просував тодішній прем’єр-міністр Ахмет Давутоглу. Але дуже скоро, у 2013, 2014, 2015 та 2016 роках, між Грецією і Туреччиною знову спалахували різноманітні конфлікти навколо спірних островів, а після відкриття у Східному Середземномор’ї газових родовищ у середині 2010-х років ситуація зовсім погіршилася.
Острівний інстинкт
Нинішнє напруження виходить із давньої суперечки щодо морських кордонів та островів Східного Середземномор’я та Егейського моря.
Ще у 1995 році Греція підписала Конвенцію ООН з морського права, яка дозволяє країнам претендувати на власний континентальний шельф, який відмірюється у 12 милях від узбережжя.
Греція завжди претендувала на те, що кожен острів у Егейському морі має свою 12-мильну зону, а отже це — територіальні води Греції.
Туреччина виступала категорично проти цього, і не приєдналася до Конвенції, натомість пропонуючи розділити морський простір Егейського моря навпіл.
Утім, зважаючи на те, що більшість островів перебувають по той бік гіпотетичної лінії, яку в Анкарі пропонували намалювати, в Афінах відмовилися від такої пропозиції.
Щоб не провокувати військовий конфлікт із Туреччиною, греки погодилися формально вважати, що у них є 12 миль навколо спірних островів, але фактична територія не виходила за межі шести миль, тобто була урізана вдвоє.
Читайте також: The Guardian: Європа та США ризикують стати "ворогами"
Одним із найбільш суперечливих островів став Кастеллорізо неподалік Родосу.
Коли в цьому районі знайшли газові поклади, територіальна суперечка між Грецією і Туреччиною спалахнула з новою силою.
21 липня Туреччина направила сейсмологічне судно до острова Кастеллорізо, що змусило Грецію привести свої ВМС у повну бойову готовність.
У наступні 10 днів сторони стягували у той район свої військові кораблі та субмарини.
Паралельно розвивалася історія із незаконним бурінням Туреччиною газових покладів на шельфі Кіпру у багатих вуглеводнями районах, на які претендують грецький Кіпр (а за ним Греція) та турецький Кіпр (а за ним Туреччина).
Наприкінці липня, за активного втручання Євросоюзу та Німеччини, Греція і Туреччина нібито погодилися піти на деескалацію. Офіційна Анкара призупинила буріння у районі Кіпру, але сейсмологічні роботи біля острова Кастеллорізо не припинилися.
6 серпня ситуація знову вийшла з-під контролю, коли Греція підписала угоду з Єгиптом про делімітацію морських кордонів. Угода була відповіддю на аналогічний договір між Туреччиною та лівійським Урядом національної єдності у Триполі.
Для Греції турецько-лівійський договір був незаконним, оскільки він фактично закріплював за Туреччиною значну частину кіпрського шельфу та спірних островів. Відтак вони вирішили піти на підписання дзеркальної угоди з Єгиптом.
7 серпня Туреччина відновила буріння газу біля Кіпру, посилаючись на "невиконання Грецією своїх обіцянок", а через два дні — спрямувала у спірні з Грецією райони Егейського моря сейсмологічне судно для проведення розвідувальних робіт.
Це викликало гостру реакцію Афін, які відправили туди додаткові військово-морські сили.
Перші сутички
Перший збройний інцидент між Туреччиною і Грецією стався 11 серпня поблизу острова Лесбос, хоча досі достеменно невідомо, що сталося, оскільки кожна сторона розповідає свою історію.
Турки звинуватили греків у тому, що ті нібито потопили цивільний турецький човен. Греки ж відкидають ці звинувачення, а натомість повідомили про зіткнення турецького та грецького кораблів. Звісно ж, з позиції Афін, перемогли вони, і турки були змушені відступити, а з позиції Анкари все виглядає рівно навпаки.
Безвідносно того, що там сталося, після цього інциденту різко активізувалася міжнародна дипломатія.
Євросоюз провів кілька засідань міністрів закордонних справ, однак напрацювати солідарну конкретну позицію було важко.
Греція наполягала на жорстких санкціях проти Туреччини, і навіть склала свій список. Але Німеччина виступила проти, вважаючи, що це відштовхне Анкару та лише погіршить ситуацію.
12-13 серпня були найбільш напруженими днями, коли Греція погрожувала застосувати військову силу проти турецького сейсмологічного судна "Oruc Reis", яке все ще проводило розвідку в спірних водах у супроводі п'яти-шести військових кораблів, фрегатів і корветів.
У відповідь президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган особисто обіцяв "захищати суверенні права та інтереси" його країни у випадку нападу.
Заклик ЄС до деескалації вкотре не був почутий, а переговори між Грецією і США у Відні завершилися без відчутного результату.
Тим часом грецькі ЗМІ повідомляли, що за 70 км від столиці помітили турецькі субмарини. Це викликало тривогу, греки підняли у повітря протикорабельні гелікоптери, що почали патрулювати Егейське море щоденно.
Останніми днями Туреччина та Греція проводять біля спірних районів військово-морські навчання.
Останнім епізодом ескалації протистояння стали нещодавні заяви прем’єр-міністра Греції Кіріакоса Міцотакіса, у яких він пообіцяв, що парламент ухвалить рішення про розширення своїх територіальних вод навколо континентального шельфу з 6 миль до 12 миль в Іонічному морі у відповідності до Конвенції ООН з морського права, підписаної 1995 року.
Ця заява сколихнула багатьох європейців і американців, оскільки може спровокувати реальний військовий конфлікт.
Якщо Греція отримає 12-мильну зону так, як вона цього хоче, то зможе претендувати на 71% вод Егейського моря, лишаючи Туреччині лише 8,5%, решта піде під міжнародні торгові маршрути.
Це означатиме, що більшість турецьких кораблів, які пропливають до Стамбула та Ізміра, будуть змушені завжди просити дозвіл у Греції, що неприйнятно для Анкари.
Конфлікт без посередників
Грецько-турецький конфлікт поступово стає черговим викликом для світової архітектури безпеки.
Греція і Туреччина відступати не мають наміру, для них це питання принципове — великі нафтогазові поклади у спірних районах, які мають сакральне історико-культурне значення.
На боці Туреччини виступив Катар — їхній багаторічний союзник. На боці Греції виступили Франція, Ізраїль, Єгипет, ОАЕ — усі країни, які так чи інакше мають комерційний інтерес у газових проєктах Східного Середземномор’я та протидіють впливу Туреччини у Лівії.
Читайте також: Британское правительство планирует крупнейшее за несколько десятилетий повышение налогов
Італія, Іран, Росія, Китай та США поки що лишаються на невизначених позиціях.
Втім, Москва та Тегеран схиляються до підтримки Туреччини, а Вашингтон — Греції та Кіпру.
Одним із небезпечних наслідків цієї кризи стане мілітаризація Східного Середземномор’я.
Греція, Франція та Єгипет вже посилили свою військово-морську присутність у регіоні. Туреччина тримає там свої кораблі і має плани збудувати військово-морську базу у турецькій частині Кіпру.
Ходять чутки про наміри Анкари розгорнути новітні російські ЗРК С-400 у районі міста Ізмір та у провінції Хатай поблизу Іскендеруна. У такому разі вони закривають протиракетною парасолькою у 400-600 км усю зону геологічних розвідувальних робіт, зону інтересів газового шельфу, а також значну частину Східного Середземномор’я та Чорного моря.
Проблема нинішньої кризи, на відміну від попередніх — у відсутності посередників.
Євросоюз не має єдиної позиції, а США відмовляються грати цю роль в епоху Дональда Трампа.
З погляду України, ситуація у Східному Середземномор’ї — це дуже великий ризик не лише для торговельних поставок України з Чорного моря у Середземне, але й для європейської архітектури безпеки, яка послаблюється, даючи більше поля для маневру для Росії, яка прагне переформатувати її під свої інтереси.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
