Якось незаслужено непомітно Україна приєдналася до програми Партнерства посилених можливостей НАТО (EOP)
Розумію, що багато хто в Києві не був готовий до цього кроку саме в червні, та й у самому НАТО просили зробити це якомога тихіше й буденніше. Деякі закордонні лідери (на кшталт, за нашою інформацією, Еммануеля Макрона) дуже переживали, щоб це не було жодним чином публічно прокомуніковано як крок до членства в НАТО.
Цілком переконана, що й саме залучення до участі в EOP, і те, що робити після нього, має бути детальніше проаналізовано, підготувала відповідний аналіз. Тим паче, що Україна стрімко наближається до того, щоби стати (можливо, разом із Грузією) країною номер один у світі за кількістю наявних інструментів і механізмів із підготовки до членства в НАТО. Повний його текст можна прочитати на сайті Центру "Нова Європа", коротку версію – у "Дзеркалі тижня". Для тих, хто надає перевагу ще коротшим варіантам, деякі висновки озвучу й тут (такі собі аналітичні максі, міді й міні).
По-перше, EOP – це своєрідна "золота карта" НАТО, але щоб вона запрацювала, країни-учасниці мають пройти доволі складний процес її "активізації" та самостійно подбати про її наповнення. Для цього потрібне чітке бачення та проактивне адвокатування наших пріоритетів у Брюсселі та країнах-членкинях.
Читайте також: Портников: Партнер НАТО – не партнер Путіна, тому Зеленський має визначитися
Аналіз участі в EOP інших країн – зокрема Швеції, Фінляндії, Грузії – підтверджує, що практична додана вартість від Партнерства є доволі неоднозначною в принципі, і в контексті України зокрема. Візитівкою України як учасниці Партнерства міг би стати фокус на Чорноморській безпеці. Україна повинна активно брати участь, а також ініціювати навчання НАТО в цьому регіоні, зокрема за тематикою Статті 5 Північноатлантичного договору. І тут важливо (попри фактор Саакашвілі) налагодити партнерство із Грузією, а також із чорноморськими країнами – учасницями НАТО, передусім із Румунією.
Партнерство посилених можливостей (EOP) є частиною Ініціативи з питань розвитку взаємосумісності з операційними партнерами. Запрошення України до EOP – це визнання того, що Україна вже досягла певного рівня взаємосумісності, адаптуючи нормативні документи (НД), які для зручності в Україні називають стандартами НАТО. Торік таких НД було прийнято 196, цього ж, за нашою інформацією – 231. Достатньо порівняти кількість прийнятих "стандартів" у першому півріччі 2019-го та першому півріччі 2020-го, щоб мати підстави говорити про дещо тривожну тенденцію в цьому питанні, яка не зовсім корелюється із заявленим підходом влади до фокусу на практичний вимір інтеграції в НАТО замість гучної політичної риторики.
Наступною станцією в євроатлантичній інтеграції України має стати приєднання до ПДЧ на базі заявки від 2008 року. Оптимально це було би зробити у 2023-му – після завершення першого циклу виконання EOP. Важливо, що це також буде завершенням п'ятирічного терміну президентства Володимира Зеленського, у котрого є всі шанси увійти в історію як президент, за якого Україна стала кандидатом на членство в НАТО. Для цього в питанні НАТО вже сьогодні потрібно виявити більше політичного лідерства на найвищому рівні (без жодних публічних дедлайнів).
Ключем до приєднання до ПДЧ є ефективне виконання РНП. Для такого ефективного виконання варто було би зробити хід її виконання публічним: за моделлю Пульсу угоди, яка відстежує стан виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, важливо було би запустити аналогічний Пульс РНП.
Читайте також: У США заявили про важливість членства України в НАТО
Інтенсифікація діалогу з НАТО повинна відбуватися не лише на рівні комунікації з генеральним секретарем і його окремими заступниками, але й на рівні представників держав-членкинь, акредитованих у Брюсселі. Для цього, з-поміж іншого, потрібне призначення посла України при НАТО. Відсутність такого представника робить Україну легкою мішенню для критики з боку опонентів подальшого зближення України та НАТО.
Україна має бути активно залучена до процесу рефлексій НАТО, результати якого ввійдуть в основу оновленої Стратегічної концепції Альянсу. Тут знадобиться синергія урядових структур і незалежних аналітичних центрів, яка зрештою має посприяти тому, щоби в оновленій Стратегічній концепції НАТО була зафіксована політика "відчинених дверей" Альянсу та визнання України (і Грузії) невід'ємним складником безпеки в Чорноморському регіоні.
Ну й нарешті: настав час серйозного аудиту всіх програм і форматів, які з роками накопичувались у відносинах із НАТО. Потрібно визначити три, максимум п'ять чітких пріоритетів нашого партнерства з НАТО. І не на один рік, а теж принаймні на три чи краще на п'ять. Тим паче, що саме такий підхід – фокусування на чотирьох-п'яти пріоритетах, що становлять спільний інтерес і для НАТО, і для України, наразі активно обговорюють в Альянсі, де поступово набуває політичної підтримки ініціатива "Одна країна – один план". Україна стала пілотним проєктом впровадження такої методології в рамках проведення перегляду Комплексного пакету допомоги (КПД).
Очікують, що новий КПД матиме нову структуру, де всі інструменти підтримки й допомоги, яку надає Альянс, будуть систематизовані відповідно до п'яти спільних пріоритетів тривалістю на чотири роки. Ну а для початку потрібно нарешті оприлюднити Стратегію національної безпеки зі – сподіваюся – зафіксованим там наміром приєднатись до ПДЧ.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
