Звичайно, у мене теж є акаунт у Facebook, здається, уже сьомий, а може, десятий. Перший із них я створив приблизно 2007 року, коли про цю соціальну мережу мало хто чув і довідатися про неї можна було майже що випадково, скажімо, завдяки рекламі в надзвичайно популярному тоді Живому Журналі, пише для "Тижня" Костянтин Москалець
Отже, я створив акаунт, додав одну зі своїх віртуальних приятельок у друзі, більше нікого знайомого там не було, я погортав опції, стенув плечима й повернувся до свого Живого Журналу. Ось де буяло життя! Тут було кого цікавого почитати, було з ким змістовно поспілкуватися: серед моїх тодішніх друзів не бракувало розумних і дотепних айтівців, талановитих поетів і журналістів, траплялися навіть філософи та священики. Пощо сидіти в незграбній, майже що безлюдній мережі, яку, наче на сміх, назвали соціальною? Через якийсь час я взагалі видалив свій Facebook, сподіваючись, що роблю це раз і назавжди.
Але не так сталося, як гадалося. Живий Журнал швидко занепав після того, як його перекупили собі росіяни. За п'ять років практично всі мої друзі перебралися на Facebook. Задушевні розмови й довжелезні публікації потонули в барвистому шумовинні принагідних статусів. Сьогодні День матері, завтра День батька, позавтра день народження Валі – ну ви в курсі, про що пишуть у Facebook. Після запровадження кнопки "Подобається" практично зникли вдумливі й розлогі коментарі. Facebook перетворився на потік неструктурованої (як нам здавалося спочатку) свідомості, на нескінченну сварку глобальної Кайдашевої сім'ї, на епос розфренджень, лайок і лайків.
Читайте також: Парадоксальна проблема сьогодення – брак спілкування попри надмір комунікації
Траплялося, що кількість моїх друзів у Facebook сягала 3-4 тис. осіб. Із багатьма я спілкувався на близькі нам теми, про філософію Гайдеґґера, припустімо, або про фільми Тарковського та щоденники Ернста Юнґера. Майже всіх вітав із днем народження. І Валю також, аякже. Коментував. Поширював. Видаляв із друзів. Додавав у друзі. Підписувався на сторінки. Відписувався від сторінок. Лайкав, лайкав і ще раз лайкав. Словом, робив те, чим усі у Facebook день у день, рік у рік і займаються не покладаючи рук.
Але потім звернув увагу, що ця чорна діра почала поглинати безліч часу, який міг би бути присвячений значно продуктивнішим і тривалішим справам, ніж щоденне писання вітань трьом тисячам друзів. До того ж згодом стало помітно, що ця на позір неперебірлива діра аж ніяк не є всеїдною. Те, що їй не смакувало, вона успішно блокувала й випльовувала. За безладним потоком почала проглядати міцна й упевнена в собі рука інженерів уваги, маркетологів смислу та почуттів, що спрямовувала наше читання й наші враження в потрібному їй напрямку.
Читаючи нову книжку Кела Ньюпорта "Цифровий мінімалізм", яку наполегливо рекомендую прочитати всім щасливим власникам акаунтів у Facebook, я не раз ловив себе на думці, що основне послання автора про залежність від смартфонів і соціальних мереж можна стисло передати відомою українською приказкою: "Розумному горілка ліки, а дурному – смерть". Бо ж справді, всі ці історії про самозабутнє зависання в облаштованій інженерами уваги нірвані, про вплив, часто згубний, на нашу поведінку, наші вибори й переваговіддання, такі подібні до невеселих історій про алкогольну або наркотичну пристрасть, що повністю трансформує особистість носія згубних практик.
Поглинаючи ґіґабайти даних, Facebook вивчав мене, а я, створюючи, використовуючи та видаляючи акаунти, вивчав його – приблизно так, як вивчають особливий вид плазунів. Тільки що цього разу плазун належав до штучних істот, які, не афішуючи своїх стремлінь, день і ніч харчуються людською увагою та почуттями, він належав до чудових предметів соціальної феноменології та біології. Однак із роками до добре відомого повсякденного й підручного байдужієш так, що перестаєш помічати його. І я врешті збайдужів до цього штучного сотворіння так, що перестав видаляти акаунти.
Читайте також: Питання руба: хто я – ще людина чи вже користувач?
Після всіх досліджень та експериментів очевидним залишається одне. Усім соціальним мережам ідеться про експлуатацію вкрай важливої, засадничо людської риси, експлуатацію потягу та приязні до собі подібних. Позаяк усі ці істоти на кшталт Facebook, Instagram, Twitter тощо є штучними витворами, вони ніколи не відчувають ні міри, ні втоми. Замість однієї реально пережитої історії, розказаної біля багаття, вони подають десятки тисяч історій, замість одного зображення коханої людини підсовують сотні тисяч чужих фото. Бездомний жебрак, що йде вагоном метро, співаючи "Ой у гаю при Дунаю", єдиний у своєму роді й неповторний. Ті ж, хто невтомно постять і перепощують невловимі розумом ефемерні статуси, перетворюються на запрограмовану функцію машинного алгоритму, на реалізацію команди Ctrl+C. Ім'я їм завдяки Facebook – легіон.
Розповідання ж мільйона історій при мертвотному світлі монітора позбавлене сенсу, бо позбавлене притаманної людському видові риси: розповідати тільки те, що неможливо не розповісти. Мені не хотілося б зажити сумнівної слави новітнього луддита, тож на завершення хочу розповісти про нещодавній абсолютно позитивний і змістовний досвід використання сучасних технологій. До мене звернулася вчителька української мови та літератури із суботньої української школи у Вашингтоні, попросивши поспілкуватися з її невеличким класом через Zoom.
Це виявилося дуже дивним досвідом, мабуть, першим таким досвідом за останні 15 цифрових років. Діти питали мене про літературу, про те, коли я написав свого першого вірша, чому я його написав, чи були в моїй родині інші письменники, окрім мене, тощо. Я охоче відповідав, жартував і сміявся, щиро дякував за цікаві запитання, розуміючи, що завдяки відеоконференції в Zoom сталося те, чого кожен із нас потребує як хліба насущного: жива розмова, непідробний інтерес до співбесідника, бажання не тільки говорити, а й слухати, безпосередня заангажованість у спільну справу, цього разу – у літературну.
Уже згаданий Кел Ньюпорт висловлює надію, що нішеві соціальні платформи з невеликою кількістю користувачів, об'єднаних спільним професійним інтересом, зможуть успішно конкурувати із соціальними динозаврами на зразок Facebook, допомагаючи нам уникати залежностей, спроєктованих інженерами уваги й маніпуляторами емоцій. Тож будемо пам'ятати, що ми розумніші від машин, оскільки вміємо вчасно поставити крапку, сказати "ні" й вимкнути або ввімкнути комп'ютер тільки тоді, коли цього справді треба.
Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube
